Библиотека Бизнеса

ЗАСОБИ ЕТНОПЕДАГОГІКИ В ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ С. Ф. РУСОВОЇ

У статті аналізується концепція національної школи та основи виховної системи

С. Русової, виокремлюються засоби етнопедагогіки, які застосовує педагог у своїй освітньо-

виховній діяльності, і визначається їх місце в навчально-виховному процесі сучасної школи.

Ключові слова: засоби, народна педагогіка, етнопедагогіка, національна школа,

національна система виховання, мова, гра, народні традиції.

Постановка проблеми та її значення. С. Ф. Русова на прикладі власного життя та у своїй педагогічній спадщині довела, що національне відродження України і формування національної свідомості органічно пов’язані з процесом розбудови національної освіти й виховання. Педагог обґрунтувала твердження, що створення національної школи можливе тільки на етнопедагогічній основі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Освітня діяльність і педагогічна спадщина Софії Русової стали предметом дослідження в 90-х роках ХХ століття. Першими, хто звернувся до спроби осмислення місця й ролі педагога в українському національному державотворенні були діячі української діаспори. Саме в працях Б. Залевського, В. Єрмоленка, В. Лащенка, Н. Ліндфорс-Михалевич, О. Лятуринського, Г. Мандрики, Ю. Русова, О. Русової-Бази?левської, К. Слоновської зроблена спроба проаналізувати суть педагогічної спадщини.

Першими українськими дослідниками, хто зробив значний внесок у повернення на батьківщину із забуття твори й педагогічну спадщину, були такі науковці й педагоги, як Н. Дічек, І. Зайченко,

Н.            Калениченко, В. Качкан, Т. Ківшар, Є. Коваленко, З. Нагачевська, О. Проскура, О. Сухомлинська.

Упродовж 90-х рр. ХХ ст. - поч. ХХІ ст. життєвий, творчий шлях і спадщина Софії Русової стали предметом низки дисертаційних робіт, в яких, зокрема, досліджувались важливі грані її громадсько- культурної діяльності та педагогічної творчості (І. Пінчук, Л. Гонюкова); участь у просвітницькому русі (Г. Груць); творча спадщина періоду еміграції (О. Джус); різні аспекти внеску педагогічної концепції С. Русової у розвиток дошкільної педагогіки (Н. Маліновська, О. Пшеврацька, В. Сергєєва); філософсько- освітні та дидактичні погляди вченого (О. Пеньковець, О. Таран, О. Фролова).

Сучасні вітчизняні дослідники творчої спадщини С. Русової не тільки вивчають , а й ввели до наукового обігу понад 300 творів ученої.

В Україні поступово сформувались наукові центри з дослідження педагогічної спадщини та впровадження досвіду та науково-педагогічних методів Софії Русової в навчально-виховний процес - Івано- Франківськ, Київ, Ніжин, Чернігів.

Професор І. Зайченко обґрунтував у своїй праці "Педагогічна концепція С. Ф. Русової" [4] необхідність використання педагогічної спадщини педагога в процесі підготовки сучасних учителів.

Метою статті є аналіз засобів етнопедагогіки, науково обґрунтованих у педагогічній спадщині С. Ф. Русової, та визначення їх ролі та місця в сучасному процесі розбудови національної системи освіти й виховання.

Провідною ідеєю педагогічної спадщини С. Ф. Русової є ідея створення національної системи освіти. На думку вченої, школа й виховання повинні відповідати суспільним запитам і вимогам часу, функціонувати в повній відповідності з особливостями й потребами своєї країни, нації.

"В основі виховної системи С. Ф. Русової лежить ідея формування у дітей національної свідомості і самосвідомості, самоповаги й гідності" [5, с. 22]. Ця ідея втілена педагогом у принципі націоналізації системи освіти - від дошкільних закладів до ВНЗ.

На нашу думку, особливої актуальності в теперішній час набуває таке твердження вченої: "Ідея національної школи вже пустила міцне коріння в ґрунті всесвітнього виховання. Ідея національної школи вже пустила міцне коріння в ґрунті всесвітнього виховання. Намагання усіх народів до забезпечення своєї власної державної і культурної незалежності навертають їх до національної школи, бо усім уже зрозуміло, наскільки нація, яка пройшла через таку школу, буде дужчою другої нації, яка її не проходила. Школа - великий фактор для остаточного формування нації... Перш ніж уяснити собі, якою повинна бути національна школа, треба вияснити собі, що означає "національна?" [9, с. 83].

На прикладі виховання дітей у Німеччині, Англії С. Ф. Русова доводить, що тільки та нація досягає високого рівня в розвитку, яка " краще від інших вичерпала у вихованні свої глибокі національні скарби, дала вільний розвиток національної психології" [10, с. 74]. Такий підхід дозволив ученій вийти на першооснову педагогічної науки - народну педагогіку, а вже через її розуміння - на засоби етнопедагогіки.

"Народна педагогіка, - зазначає відомий дослідник М. Г. Стельмахович, - це неписаний, багатотомний, усний підручник про навчання і виховання підростаючих поколінь, який твориться народом, зберігається у його пам’яті й постійно ним використовується" [13, с. 13]. "Це система прийнятих у даній місцевості методів і засобів виховання, що передаються від покоління до покоління і засвоюються передовсім як певні знання, вміння і навички. Народна педагогіка належить до тих могутніх феноменів, що забезпечують збереження національного характеру, звичок і психології людини" [14, с. 5], а головним засобом народної педагогіки виступає етнопедагогіка, яка, як відзначає Г. Волков, "досліджує досвід трудящих, з’ясовує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, досліджує способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною науковою, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і з’ясовує їх відповідність сучасним завданням виховання" [1, с. 127]. Скарбниця етнопедагогіки містить у собі відшліфовані століттями й перевірені досвідом багатьох поколінь народні виховні традиції, культурно - освітні цінності.

С. Ф. Русова обґрунтувала своє бачення народної педагогіки, засоби етнопедагогіки та їх роль у становленні національної освітньо-виховної системи.

Педагог аналізує роль родини у виховані дитини: "В родинному житті кожна дитина є живою клітинкою... а родинне виховання залишається ще таки найкращим природним осередком для дітей" [12, с. 25]. Педагог підкреслює, що серед моральних факторів виховання головне місце займає родина, де дитина набирається перших вражень з перших днів свого життя, а вони у свою чергу визначають подальше життя й нахили дитини.

Під засобами виховання розуміємо "надбання матеріальної та духовної культури, форми й види виховної роботи, які задіюють під час використання певного методу. Дієвість методів виховання залежить і від того, наскільки у виховному процесі задіяна праця молодої людини над собою, природа, надбання національної культури (казки, легенди, колискові пісні, обряди, звичаї та ін.) [2, с. 127-128 ].

У своїй праці "Національна школа" С. Русова ставить питання "Якими ж засобами керує національна школа?" і тут же дає відповідь: "Першим засобом є мова. Мова є найголовнішим засобом розвитку розуму. Вона дає певні уявлення, які зливаються з розумінням самої речі. Мова повинна бути простою, ясною, як просте ще мислення дитини, але вона мусить стояти на чолі так званого гуманітарного навчання і виховання. Потебня зазначає, що мова - засіб утворення думки" [9, с. 83].

Важливе місце в системі національного виховання С. Ф. Русової відводиться вихованню рідним словом. Відсутність виховання рідною мовою вона вважала однією з найбільших перешкод для розумового розвитку дитини. На прикладі шкіл для вояків педагог показала, що навчання чужою мовою призводить не до втрати народом своєї національної свідомості й гідності, й до морального виродження. У школі, де відсутня рідна мова як основа навчання, діти ростуть заляканими, боязкими, з почуттям ганьби за свою національність. Із тих, хто закінчив таку школу, виходять розумово й морально скалічені люди, що соромляться свого походження [5, с. 22-23].

До значення рідної мови С. Русова звертається і в праці " Нова школа" , наголошуючи на тому, що "рідна мова по всіх школах повинна бути справді рідною учням, а за таку мову треба вважати тільки ту, якою учні говорять в своїй родині, в своєму селі. В Україні рідна мова - українська; нею й потрібно вести активні творчі сили учнів" [11, с. 7].

Педагог підкреслює: " Перше місце належить мові: звісно, якій мові? Рідній для учнів, що вчаться в даній школі і чиї батьки населяють місцевість. Питання про необхідність навчання дітей їх рідною мовою вже давно вирішене в педагогіці ще XVII ст. Працями таких авторитетів, як Коменський та й проведеними в життя ще раніше авторами Данте, перекладом Лютра, і тепер усталене в національних школах чимало меншостей у Європі. Тільки навчання на рідній мові відповідає засадам педагогіки та психології, тільки воно вможливлює пояснення нового, тільки воно може викликати в учня те зусилля для засвоєння науки, ту інтенсивну активність, яка необхідна для опрацювання нового наукового матеріалу і для творчого остаточного його виразу" [7, с. 255 - 256].

Учена дає відповідь і на запитання, як же оволодівати рідною мовою: це і рідна батьківська мова, і живе спілкування в родини, в оточенні одноліток, у школі (за умови, якщо вона є національною). " рідня мова у вихованні й освіті - то є найкращий інтимний провідник думок, почування, вражень" [9, с. 294]. Запорукою успіху є звернення до народної літератури, усної народної творчості, народної казки. "Наше сучасне життя складне, змучене, штучне - воно незрозуміле дитині й хай вона спочатку навчиться орієнтуватися в тих найпростіших умовах життя, які повстають в казках" [6, с. 204].

С. Русова має на увазі народну казку, "яка народилася на зорі свідомого життя в простій хаті, серед пантеїстично зачарованого світогляду" [6, с. 204]. Саме в такій казці мудрість, правда, краса добра і його непереможна сила.

Навчально-виховну систему С. Ф. Русової вирізняє наступність, послідовність і зв’язок усіх етапів від дитячого садка до університету. Педагог була переконана, що основи знань закладаються в дитячому віці. Тому оволодіння рідною мовою відбувається саме в родині і на перших стадіях освітньо-виховної системи. У зв’язку з цим великого значення в національній школі набуває вивчення літератури, яка "має проводитись з першого ступеня дитсадка. Там вона складається з найпростішого матеріалу, народних казок, пісень, загадок, прислів’їв.

Ідучи далі, від дитячого садка до школи, ми теж знаходимо силу розкішного мовно-літературного матеріалу в народній творчості, народних думах і історичних піснях" [9, с. 84].

С. Ф. Русова у своїй освітньо-виховній та науковій діяльності досліджувала, аналізувала, застосовувала найкращий світовий і європейський досвід, досвід народів Росії, завжди демонструвала аналітичний склад розуму, що дозволяло їй виокремити найкраще, що є в інших народів, і застосувати його в процесі навчання і виховання українців. При цьому найкращий іноземний досвід не завадив розвитку національної самобутності українського народу.

Педагог з повагою ставиться до народів, які живуть на території України та Росії, намагається зрозуміти їхні освітньо-виховні системи й обстоює їх демократичне право мати свої національні школи: "Школа з навчанням рідною мовою і популярна література мовою кожної народності є тим необхідним мінімумом, без якого загальне навчання не може бути правильно організоване у жодної народності Росії" [8, с. 61].

Не менш дієвим етнопедагогічним засобом постає в педагогічній спадщині С. Ф. Русової гра. Педагог аналізує ігри і ставлення до них у Німеччині, звертається до педагогічної спадщини Фребеля, Шиллера, Паоли Ломброзо, підкреслює виховне значення гри в первісних народів, згадує думку американських антропологів про віддзеркалення в іграх праці дорослих, порівнює, проводить аналогії і на цій основі звертається до дієвого змісту української народної гри: "Гра живе у цілому світі, на ній відбивається расовий і національний впливи. Ніколи людина не виявляє себе так безпосередньо, як у грі. Гра є покажчик характеру й темпераменту народу й дитини. У грі дитина не може вдавати щось штучне, бо вона в ній живе цілком природно, безпосередньо відбиває лише ті почуття, якими вона ж той момент живе" [12, с. 94].

Українська народна гра містить у собі деякі хліборобські моменти, у ній дитина драматизує доросле життя, перетворює основні моменти переживань людства. Гра дарує задоволення і є засобом залучення до праці і фізичного розвитку.

"Треба обов’язково завести в школі руханки (гімнастичні вправи та ігри), бо вони мають велике значення для виховання громадського почуття, для розвитку енергії, відваги" [11, с.14]. "Треба через ігри виховувати селянську молодь якомога шляхетніше, щоб знищити нахил до хуліганства, яке є наслідком некультурних обставин, в котрих без виховання, без жодного культурного впливу гине наша селянська молодь" [11, с. 15].

С. Ф. Русова велику увагу приділяє застосуванню в навчально-виховній роботі з дітьми народних традицій та календарно-обрядових свят, що вкрай необхідні для всебічного й гармонійного розвитку особистості. Засвоєні й примножені не одним поколінням традиції і звичаї містять у собі духовні, моральні цінності (ідеї, ідеали, погляди, норми поведінки та ін.), які мають велике значення для сучасної системи сімейного й шкільного виховання.

Свій перший досвід виховання на народних традиціях Марія і Софія Ліндфорси застосували в першому дитячому садку, який відкрили в Києві у 1871 р. Саме тоді вони звертаються до драматизації календарно-обрядових свят українського народу, яку здійснюють разом з дітьми та їхніми батьками.

Пізніше С. Ф. Русова занотувала про значення народних традицій та календарно-обрядових свят: "Свята можна пристосувати до етнографічних свят нашого народу: на Різдво - вечір колядок, вечір вертепу, ялинка та ін.; весною - вечір русалчин, вечір веснянки; можна зробити дуже гарно день першої сіянки, першої посадки дерев тощо. В кожному святі треба єднати народне, національне, фольклорне із загальнокультурним і давати щось естетичне, красне й радісно-веселе. В радощах лежить усе світле, що зазнає дитина в своїй молодості, що дає потім втішний спомин дорослому" [11, с.15].

Фундаментальною для розуміння концепції національної школи і національно-виховної системи є праця С. Ф. Русової "Національна школа", у якій авторка звертається до національного мистецтва як засобу виховання національної свідомості: "Одним із виявів національної свідомості є національне мистецтво, і воно має велике значення для естетичного виховання.

Нові національні школи повинні будуватись в національному стилі: рушники, портрети, квіти, народні інструменти, вертепи, гончарство.

Естетичне виховання не може бути не національним" [9, с. 84 - 85].

Малюючи портрет нової школи, Русова в однойменній праці підтвердить згодом цю думку: "Хай навкруги учня будуть рідні речі, щоб він в них кохався, привчався любити все рідне, присвячувати йому всі сили свого Духа і тіла. Любов до рідної країни - це перший найкращий крок до широкої вселюдської гуманності, пошана до людей - це вияв самоповаги й бажання собі й другим волі та незалежності. Хай на стіні нашої майбутньої рідної школи висить портрет великого апостола правди й науки Тараса Шевченка, на вікнах стоять квітки, на стінах рушники з рідним вишиванням, хай у вікнах тішать погляд рідні дерева й квіти.

В такій веселій новій українській школі виростуть дітки на радість і користь Україні; в такій школі й учитель буде набиратись бадьорості, віри в свою роботу, буде ставити собі метою не те, щоб позбутися тієї чи іншої ревізії, а те, щоб діти стали справді вихованими, стали розумними й зробились, дійшовши зросту, добрими і корисними громадянами своєї батьківщини. В такій гуманній, активно творчій національній школі оживе слово незабутнього вчителя і апостола гуманності - Тараса Шевченка" [11, с. 15].

Висновки. Отже, провідною в педагогічній концепції С. Русової є ідея національного виховання. У центрі концепції перебуває дитина з її природженими задатками, здібностями, можливостями й талантами.

Погляди С. Ф. Русової на проблеми розумового, морального, естетичного, трудового, дошкільного,

сімейного виховання, підготовки вихователів дитячих садків і вчителів є актуальними й нині.

Запровадження в сучасний навчально-виховний процес основ педагогічної концепції С. Ф. Русової в

поєднанні з етнопедагогічним основами допоможе успішно розв’язувати завдання навчання й виховання

дітей, наповнить сучасну освіту національним змістом.

Використані джерела

Волков Г.Н. Этнопедагогика: Учеб. для студ. сред. и высш. пед. учеб. заведений. - М.: Издательский центр "Академия", 1999. - 168 с.

Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Видавничий центр "Академія", 2002. - 576 с.

Гонюкова Л.В. Спогади Софії Русової // Український історичний журнал. - 1999. - № 5. - С. 134.

Зайченко І.В. Педагогічна концепція С.Ф.Русової: Навчальний посібник для студентів педагогічних спеціальностей вузів. - Чернігів: РВК "Деснянська правда", 2006. - 264 с.

Коваленко Є., Пінчук І. Софія Русова - видатний педагог України // Русова С. Вибрані педагогічні твори: у 2 кн. Кн. 1. - К.: Либідь, 1997. - С. 7 - 43.

Русова С. В оборону казки // Русова С. Вибрані педагогічні твори. - К.: Освіта, 1996. - С. 202 - 206.

Русова С. Дещо з сучасної педагогіки (Про психологічні і педагогічні заперечення двомовності) // Зайченко І.В. Педагогічна концепція С.Ф. Русової: Навчальний посібник для студентів педагогічних спеціальностей вузів. - Чернігів: РВК "Деснянська правда", 2006. - 264 с. 252 - 258.

Русова С. Із хроніки національної школи різних народів // Русова С. Вибрані педагогічні твори: у 2 кн. Кн. 1. - К.: Либідь, 1997. - С. 61 - 67.

Русова С. Націоналізація школи // Русова С. Вибрані педагогічні твори. - К.: Освіта, 1996. - С. 293 - 297.

Русова С. Націоналізація позашкільної освіти у різних народностей Росії // Русова С. Вибрані педагогічні твори: у 2 кн. Кн. 1. - К.: Либідь, 1997. - С. 71 - 79.

Русова С. Нова школа // Русова С. Вибрані педагогічні твори: у 2 кн. Кн. 2. - К.: Либідь, 1997. - С. 5 - 15.

Русова С. Теорія педагогіки на основі психології // Русова С.Ф. Вибрані педагогічні твори: У 4 кн. Кн. 3. - Чернігів: РВК "Деснянська правда", 2008. - С. 8 - 143.

Стельмахович М.Г. Народна педагогіка. - К.: Радянська школа, 1985. - 312 с.

Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка. - К.: ІЗМН, 1997. - 232 с.

Yuda L.

MEANS OF ETHNOPEDAGOGICS IN PEDAGOGICAL (EDUCATIONAL) HERITAGE OF S.F.RUSOVA

The conception of national school and principles of educational system of S. Rusova are analysed in this article; the detached means of ethnopedagogics. Which are used by teacher in his (her) educational upbringing activity (work) and their place in educational upbringing process of modern school are determined.

Key words: means, national pedagogics, ethnopedagogics, national school, national upbringing system, language, play (game), national traditions.

Содержание