Америка

Коли шістнадцятирічний Карл Росман, якого бідолашні батьки відрядили до Америки через те, що якась покоївка спокусила юнака і привела байстрюка, дедалі повільніше запливав на кораблі в нью-йоркську гавань, статуя Свободи, яку він вгледів ще здалеку, раптово постала перед ним наче залита яскравим сонцем. Її рука з мечем, як і перш, була піднесена вгору, а навколо фігури її гуляли вітри.

– Яка висока! – сказав він собі, тоді як дедалі густіший потік тягонош, поминаючи його, мало-помалу, хай він зовсім не збирався поки виходити, виніс його аж до бортового поруччя.

Юнак, з яким Карл трохи познайомився під час плавання, поцікавився в нього мимохідь:

– Що, ще не наважуєтеся зійти?

– Я готовий, – сказав Карл, посміхнувшись йому, і з викликом, бо ж був хлопчина міцний, завдав на плече свою валізу. Але, поглянувши на свого знайомого, який, помахуючи палицею, вже плив геть з натовпом інших пасажирів, він розгубився, згадавши, що забув у каюті свою парасольку. Він попросив знайомого – це його навряд чи втішило – зробити йому послугу і пригледіти за його валізою, озирнувся, щоб зорієнтуватися, як сюди повернутись, і поквапився геть. Внизу, на свій жаль, Карл виявив, що прохід, який вельми скоротив би його шлях, уперше виявився закритий, що, мабуть, було пов’язано з повною висадкою пасажирів, і тепер йому довелося шукати східники, що змінювали один одного, йти через безконечні обвідні коридори, повз якусь кімнату з забутим письмовим столом, – аж поки насправді, бо ж проходив цим шляхом він якийсь раз чи два і завжди у великій компанії, остаточно і безповоротно не заблукав. У повній безпорадності, не бачачи навколо ні душі, а тільки чуючи над собою шурхотіння тисяч людських ніг і вловлюючи далекий відгомін уже зупинених машин, він, не роздумуючи, постукав в перші-ліпші маленькі двері, біля яких зупинився в своїх блуках.

– Відкрито, – крикнули зсередини, і Карл з полегшенням штовхнув двері. – Якої болячки ви гупаєте як божевільний? – запитав кремезний парубійко, тільки-но глянувши на Карла. Звідкись згори через ілюмінатор у жалюгідну каюту падало каламутне світло, що давно розсіялося в надрах корабля; ліжко, шафа, стілець і чоловік тулились одне до одного, як в камері схову.

– Я заблукав, – знітився Карл. – Під час плавання я якось не звернув уваги, що корабель страх який великий.

– Так, правда ваша, – мовив чоловік з відтінком гордості, і далі вовтузячись із замком невеликої валізи, що його він раз по раз закривав обома руками, щоб почути, як клацає защіпка. – Та заходьте ж! – вигукнув він. – Не стоятимете ж ви в коридорі!

– Я не заважатиму? – запитав Карл.

– А чому тут можна завадити?!

– Ви німець? – Карл вирішив про всяк випадок підстрахуватися, бо ж багато чув про небезпеки, що чигають на емігрантів в Америці, надто від ірландців.

– Та німець, німець, – сказав чоловік.

Карл ще вагався. Тут чоловік раптово вхопився за клямку дверей і, рвучко їх зачиняючи, втягнув до себе разом з дверима й Карла.

– Я не терплю, коли за мною підглядають з коридора, – правив він далі, знову заходившись коло своєї валізки, – бо кожен біжить повз двері і заглядає сюди, таке не кожен витримає.

– Але в коридорі нема ні душі, – зауважив Карл, ніяково притиснутий до спинки ліжка.

– Зараз порожній, – мовив чоловік.

– То лягайте на ліжко, там більше місця, – сказав чоловік.

Карл заліз, як міг, до ліжка, голосно засміявшись з того приводу, що не пощастило вскочити туди за першим разом. Та ледь опинившись у ліжку, він раптом скрикнув:

– О Господи, я зовсім забув про свою валізу!

– А де вона?

– На чардаку, залишив я її біля одного знайомого. Як тільки його звати? – І Карл витягнув із спідньої кишені, що її мати пришила йому на дорогу до підбивки піджака, візитівку. – Бутербавм. Франц Бутербавм.

– Чи валіза вам дуже потрібна?

– Звісно.

– Тоді нащо ж ви віддали її незнайомцю?

– Я забув унизу свою парасолю і побіг її забрати, а тягати з собою валізу не хотілось. А тоді до того всього я ще й заблудився.

– Ви самі? Без товариства?

– Так, сам.

– І тепер ви ще й залишились без валізки? Я вже не кажу про парасольку.

Чоловік сів на стілець, ніби справи Карла нарешті трохи зацікавили його.

– Але мені здається, що валізка не пропала.

– Блажен, хто вірує, – такому тепло жити! – сказав чоловік, завзято чухаючи коротку темну густу чуприну. – У новій гавані на кораблі заходять і нові звичаї. У Гамбурґу Бутербавм, можливо, й стеріг би вашу валізку, але тут і його, і валізку, вочевидь, як лиз злизав.

– Коли так, то мені треба зараз же виглянути нагору, – мовив Карл, озираючись, як би йому видобутися.

– Та сидіть уже, – сказав чоловік і стусаном у груди, досить-таки брутально, повернув його на ліжко.

– Чого це я маю сидіти? – сердито спитав Карл.

– А тому, що бігти туди ні до чого, – відказав чоловік. – Я за хвильку теж ітиму, от і підемо разом. Валізку або вкрали, тоді лиху не зарадиш, або ваш знайомий залишив її, тоді що менше буде на судні людей, то швидше ми її знайдемо. Те ж саме з вашою парасолькою.