Ні, йому таки не здалося: десь у хатніх закапелках було чути стогін.
– Марино! – стрепенувся Макс. – Чуєш, Марино?! Вставай!
– Що?! – озвалася заспана жінка й вистромила з-під ковдри розпелехану голову.
– Вставай, кажу. Баба, певно, вмирати буде.
– Яка баба?
Сон іще затуманював розум. Аж тут старечий стогін пролунав гучніше, вимогливіше.
Макс навпомацки шукав босими ногами капці. В оселі, як на те, було темно – наче в домовині.
– Хтось там стогне чи що? – прошелестіла сонна Марина.
– А я чого тебе збудив, га? Дурна телиця! Баба вмирає, хіба не ясно?
– Баба вмирає, – повторила та самими губами й раптом залементіла на всю хату: – Ой людоньки!
Бліда постать зірвалася з ліжка й метнулася до дверей.
Макс нарешті знайшов свої капці і, вилаявшись, рушив за жінкою. Намацавши рукою шорсткий одвірок, гукнув їй услід:
– Не верещи. Краще про золото запитай, поки дуба не врізала.
Стара важко стогнала на своєму ложі. У скупому світлі лампи, яку ввімкнула Марина, інтер’єр кімнати був напрочуд химерним: старий облуплений стіл, на ньому – дерев’яні двері, пофарбовані вицвілою блакитною фарбою і вкриті пошарпаним матрацом, а вже зверху – огрядне бабине тіло. Ноги, накриті заяложеним простирадлом, – догори порепаними пальцями, гостре підборіддя – туди ж. У грудях старої, здавалося, грали оргáни, озвучуючи простір навколо чудернацьким багатоголоссям.
– Тьху, як тут смердить! – знову лайнувся Макс, не бажаючи переступати поріг. – Запитай, чого вона хоче.
– Мамо! – схилилася над незворушною бабою Марина. Протираючи очі, запитала: – Мамо, ви чуєте?
Стара, здавалося, хотіла щось вимовити, її потріскані губи витягнулися назустріч доньчиному обличчю. Вуста помітно тремтіли.
– Чого мовчите? – прогугнявив чоловічий голос позаду. – Вмирати, може, будете?
Бабині губи ворушилися.
– Мамо, ви мене чуєте?
Тієї ж миті стара ніби здригнулася на своєму ложі. Химерно склавши губи докупи, вона зібралася із силами і простогнала в абсолютній тиші:
– Виногра-а-аду-у-у!
Подружжя перезирнулося.
– Що? – питала Марина.
– Дай-те винограду-у-у! – знову повторила баба і голосно цмакнула губами – немовби крапку поставила.
Треба було бачити Макса. Стояв у дверях, вирячивши очі й склавши руки на грудях. Масні щоки грали недобрими рум’янцями.
– Пані Клавдія Огром’як власною персоною! – іронічно вицідив за якусь мить і подивився на свою дружину. Тоді – знову на стару: – Може, вашій превелебності шампанського подати, га?
– Знаєте, мамо, це вже справді занадто! – озвалася й Марина. Голос її тремтів від роздратування: – Краще б ви вже справді вмирали, як ото маєте з нас кров пити. Який виноград серед ночі?! Ви думаєте, про що говорите? Старе – а таке дурне!
Баба мовчки лежала на своєму ложі й дивилася кудись у стелю.
– Ага, вмирати. Її ще городником[1] не доб’єш, – в’їдливо докинув Макс.
Було помітно, що стара знову хоче щось сказати. Поглянувши на неї, обоє мимоволі замовкли.
– Я жи-ити хочу, я лю-юблю-у! – тоненьким голосочком заспівала Клавдія Огром’як.
– Ти чуєш, Марино? Та вона ж знущається з нас. Оце старе одоробло сміється з нас!
Макс рвучко ступив до тіла, що лежало посеред кімнати:
– Може, вам, бабо, й кавáлєра в ліжко?
– Я лесбіянка! – озвалася немічна дивним густим басом і засміялася голосно – на всю хату, немовбито зовсім не вона ще хвильку тому ледь чутно стогнала.
– Ха-ха-ха-ха-ха-ха! – розтявся той басовитий сміх посеред нічної тиші, аж по кутках залящало.
– Чуєш, ні?! – шаленів Макс. – Який у твоєї матінки тонкий гумор, га? Щоб ви уже виздихали обоє! Засмородили хату, поїсти не можна – бебехи вивертає. Нічо-о-го, я ще з вами розберуся! Лесбіянка вона, бачите? Ще вам ті жарти в горлянках стануть.
І Макс кинувся геть із кімнати, голосно хляпаючи капцями по підлозі.
– Розжену це кляте кодло!!! – долинув його несамовитий крик уже зі спальні.
* * *
Коли там, за вікном, тихим рипінням озивалася бляха прибудовки (Макс поставив присадкуватий курник, приліпивши його до самої хатньої стіни), баба Клава завжди здригалася: зовсім не від несподіванки, а просто так – виходячи зі свого традиційного й завжди химерного душевного стану. Адже вона не могла нічого бачити, бо лежала обличчям догори і плечима до вікна. Але навіщо було бачити, коли стара знала послідовність тих звуків напам’ять. Так – наче котрийсь із блискучих творів Шопена, тепло кожної нотки яких за довгі роки відклалося у глибинах її химерної свідомості. Життя змусило тепер цінувати не лише солодкий відгомін музики, але й будь-які звуки – це була майже єдина розкіш для немічної.
…Отже, немічне сопіння там, за вікном, вона вже пропустила, не вловила. Мабуть, тому, що задумалась. Тепер порипує бляха – якщо в курнику є кури, то за мить вони з вереском повискакують на подвір’я. Одначе птиці, видно, в халабуді не було. Почулося лише важке дихання й одразу по тому скрипнула віконна рама.
Баба Клава поглянула на тінь, що впала з вікна на протилежну стіну, і мовила до неї:
– Пішли, пішли вже. Залазь мерщій!
– Дай, Боже, Клавцю! – озвався тихий тремтячий голос біля вікна. Якби немічна могла бачити, то уздріла б цікаву картину: у віконному квадраті виднілися досить значні за розмірами округлі сідниці, щільно обтягнуті залатаною спідницею, і якісь аж надто непропорційно малі блискучі підошви калош. Істота, що лізла до кімнати задом наперед, очевидячки, ніяк не наважувалася здолати останній рубіж – опуститися на підлогу.
