Скажемо одразу – ми майже нічого не вигадали. Кілька років, зіставляючи факти, дивуючись переплетенню людських доль, занурювалися в дивовижну епоху – XIX століття. Століття, яке почалося промисловою революцією, що дала світові небувалу кількість видатних художників, музикантів, поетів, літераторів… І подарувала цьому ж світові не менше авантюристів і полководців, самозванців і політиків.
У XIX столітті були винайдені пароплав і паротяг, швейна машинка і револьвер, анілінові барвники для тканин і ручка з пером. У людства з’явилися гвинтівка і гас, електрична лампочка і велосипед, целулоїд і динаміт, телефон і фонограф, дирижабль і фотоапарат, кулемет і дизельний двигун…
Змінювалися території, і за океаном держави в результаті громадянської війни між Північчю й Півднем отримали величезні території колишніх французьких володінь у Новому Світі: Луїзіану, Арканзас, Міссурі й Оклахому. Мапу Старого Світу перекроїли наполеонівські війни, що закінчилися Віденським конгресом. Уругвай, Болівія і Греція здобули незалежність після кровопролитних воєн і революцій.
На початку століття світом правили такі видатні постаті, як Наполеон Перший і король Великобританії Георг Третій, президент Джефферсон і турецький султан Махмуд Другий. До кінця століття на зміну їм прийшли Авраам Лінкольн, Джузеппе Гарібальді, королева Вікторія, а Фрідріх Енгельс і Карл Маркс подарували суспільству прогресивні економічні ідеї.
Мистецтво переживало небувалий підйом. Творили Державін і Байрон, Бетховен і Карамзін, Пушкін і Скотт, По і Стендаль, Дюма і Бальзак, випереджаючи й готуючи появу Берліоза і Верді, Мусоргського і Вагнера, Тургенєва і Толстого… Перераховувати імена можна без кінця.
Не дивно, що саме в цьому величному столітті народився і творив Тарас Григорович Шевченко.
Кожен, хто з’являвся в його житті, вплітав свою яскраву нитку в канву непростої долі нашого героя. Нехай це навіть звучить трохи банально, адже так можна сказати про життя кожного з нас. Однак не всі людські долі настільки яскраві та драматичні, як доля цього самобутнього художника і поета.
Натомість нам залишалося просто описати все, що відбувалося з юним Тарасом, описати кожного, хто зустрівся на його тернистому шляху.
Козачка Оксана і дворянин Енгельгардт, дяк Богорський та імператор Микола Павлович, світські левиці Юлія Самойлова і княгиня Репніна, художники Брюллов, Сошенко, Венеціанов… Вони прийшли в роман із мемуарів і листів, з картин і поем.
Не дивуйтеся, шановний читачу, зустрічаючи в романі довгі історичні відступи – непросто описати долю людини, не приділивши уваги часові, у якому вона жила. Не варто сердитися на авторів також через опис характерів людей, які, здавалося, не мали стосунку до Тараса, адже вони так само творили його майбутнє, нехай навіть не усвідомлюючи цього.
Таким чином, крок за кроком, деталь за деталлю перед нам поставало славетне століття. Нам залишилося тільки описати всі деталі, радіючи з того, що картина складається чесна і яскрава. І саме цю картину пропонуємо вам, шановний наш читачу!
Пролог, який міг би стати некрологом
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
Т. Шевченко. І Архімед, і Галілей, 1860
До середини ХІХ століття Росія докладала величезних зусиль, щоб утвердитися в Середній Азії. Це було цілком природно, адже кожна держава з імперськими амбіціями прагне розширитися й захопити нові колонії. Російська імперія, самозрозуміло, винятком із цього правила аж ніяк не була. Від перших днів свого царювання самодержець всеросійський Микола Павлович звернув свій державний погляд на Схід.
Відгриміли вже й Друга перська війна, і Російсько-турецька кампанія 1828–1829 років. Здавалося, уже згасла постійно тліюча східна криза. Утім, це було лише затишшя – завойовані землі вимагали не тільки ретельного вивчення, але й охорони від зазіхання інших держав. Тому-то й будували фортеці з регулярними гарнізонами – постійна присутність озброєних загонів гарантувала захист завойованих територій, нехай навіть не завжди надійний.
Укріплення найчастіше створювали в досить спішному порядку: Новопетрівське, Уральське, Раїмське. Про Раїмське, до речі, козаки-уральці навіть склали пісню:
Вот приходит славно время,
Мы идем все на Дарью:
Истребим Каканско племя,
Как огнем спалим траву.
Там у моря, при Дарье,
Мы сыскали бугорок.
Сажен во сто или боле
Захватили уголок,
Повеленье получили,
За работу мы тотчас,
Как Раимско укрепленье
Очутилося у нас.
Славно здесь мы поживаем,
Будто в матушке Руси,
Спиртом горе запиваем,
Забываем труды все.
Мы уральские казаки,
Мы умеем как пожить:
Свинцом, порохом богаты,
Мы умеем угостить…
Свинцем і порохом захисники фортець могли пригостити будь-якого зайду. Щоправда, фортецями такі споруди називалися вельми умовно – найчастіше це були поселення, оточені частоколом, з двома-трьома гарматами й незначним гарнізоном воїнів-інвалідів, підкріпленим невеличкими загонами оренбурзьких і яїцьких козаків. Але не так сталося, як гадалося… Російський ведмідь рушив на Схід. Вайлувато, перечіпаючись через гарячі місцеві племена, але рушив.
