1
18 квітня 1906 року, Слонім (Польща)
Вона перестала лементувати лише тоді, коли перестала дихати. Саме тоді почав волати він.
Хлопчина, який полював на зайців у лісі, не був упевнений, що це було – останній зойк жінки чи перший – малюка, який сповіщав, що на світ з’явилася нова істота. Підліток обернувся, відчуваючи можливу небезпеку, а його очі шукали тварину, котра, вочевидь, відчувала біль. Та він зроду не знав жодної тварини, яка кричала б так разюче. Хлопець обережно ступив крок назустріч галасу, що уже перетворився на завивання, але він усе одно не був схожий на голоси тварин, яких він знав. Підліток сподівався, що тваринка буде невеликою, щоб її можна було вбити; принаймні зайцем можна буде пообідати.
Він підкрався до річки, звідки надходив дивний гамір, перестрибуючи з дерева на дерево та дряпаючи кору. «Ніколи не залишайтеся надовго на відкритому просторі», – колись навчав його батько. Коли хлопчина дійшов до краю лісу, то міг уже оглянути всю долину аж до річки, і навіть тоді йому знадобилася дрібка часу, аби збагнути, що дивний зойк вичавлює не звичайна тварина. Він підкрався до схилу, хоча й довелося вийти на незахищений простір.
Відтак підліток побачив жінку, чия сукня була задерта до пояса, а босі ноги – розчепірені. Він ніколи раніше не бачив, щоби жінка так лежала. Хлопець хутко помчав до неї і перелякано витріщився на живіт породіллі. Вона більше не лементувала, бо була мертва. А між ногами жінки лежала маленька рожева грудка, уся вкрита кров’ю, а від неї тягнулося щось схоже на мотузку. Молодий мисливець кинув щойно спійманих зайців на землю й упав на коліна біля цієї маленької істоти.
Він довго лупав на неї очима, явно приголомшений, аж нарешті перевів погляд на жінку. І тут же пошкодував про таке своє рішення. Вона вже встигла посиніти від холоду, а втомлене молоде обличчя виглядало, як старезне. Не було потреби казати, що жінка вже відійшла. Підліток підняв слизьке тільце, що лежало на траві між ногами матері. Якби його хтось запитав, чому він це зробив, хоча й не було кому питати, то хлопець відповів би, що його збентежили крихітні нігтики, які дряпали зморщене личко.
Мати та дитина були пов’язані між собою слизькою мотузкою. Хлопчина уже бачив народження ягняти кілька днів тому, а тепер намагався згадати, як це. Атож, це те, що зробив вівчар. Та чи наважиться він зробити таке ж із дитиною? Завивання раптово припинилося, і підліток відчув, що рішення треба приймати негайно. Він сягнув по ножа, того, яким білував зайців, витер його об рукав, і, завагавшись лише на мить, відрізав мотузку біля животика малюка. Кров потекла вільно від відрізаних кінчиків. А що зробив вівчар, коли народилося ягня? Він зав’язав вузлик, аби зупинити кров. Звісно, певна річ. Хлопчина вирвав із землі довгу травинку і квапливо зав’язав неоковирний вузлик на пуповині. Потому взяв дитину на руки. Та знову розридалася. Підліток повільно підвівся з колін, залишивши лежати трьох мертвих зайців та одну мертву жінку, яка народила цю дитину. Перед тим як нарешті обернутися до матері спиною, він стулив її ноги докупи і стягнув сукню до колін. Здавалося, що зробити так буде правильно.
– Святий Боже, – промовив хлопчина уголос. Він завжди це казав, коли робив щось або дуже хороше, або дуже лихе. Зараз підліток іще не був упевнений, який саме це вчинок.
Юний мисливець побіг додому, де його мати готувала вечерю, чекаючи лише на впольованих зайців; усе інше вже було готове. Їй було цікаво, скільки син зумів упіймати сьогодні; щоб нагодувати сім’ю із вісьмох осіб, їх потрібно було не менше трьох. Іноді хлопцеві вдавалося вполювати качку, гусака або навіть фазана, який приблудився з маєтку барона, на якого працював його батько. Та цієї ночі він уполював зовсім іншу істоту.
Коли підліток дійшов до обійстя, то так і не наважився перекинути свою здобич навіть в одну руку, тож кóпав двері ногою, поки їх не відчинила його мати. Хлопець мовчки простягнув їй малюка. Жінка не поспішала забрати цю ношу в сина і заціпеніла, затуляючи однією рукою рота, задивившись на нещасне створіння.
– Святий Боже… – тільки й сказала вона та перехрестилася.
Підліток поглянув в обличчя матері, шукаючи якоїсь ознаки задоволення чи гніву. Та знайшов очі, що сяяли ніжністю, якої він зроду-віку не бачив. Тоді й зрозумів, що цей вчинок був хорошим.
– Це маленьке дитя, – сказала його мати й узяла малюка на руки. – Де ти його знайшов?
– Вниз по річці, матко, – відповів він.
– А його мати?
– Мертва…
Вона знову перехрестилася.
– Швидко біжи та розповіси батькові, що сталося. Він знайде Уршулу Войнак у маєтку, треба їх обох відвести до матері. А тоді переконайся, що вони прийдуть сюди.
Хлопчик обтер руки об штани, щасливий, що удалося не впустити цю слизьку істоту, і помчав шукати батька.
