© Є. М. Тарнавський, переклад українською, 2019
© Д. О. Чмуж, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019
– Лягти в дрейф, там щось є з підвітряного боку, – наказав невисокий дебелий чоловік, якого звали Вільям Джонс.
Він був капітаном невеликого кетботу[1], в якому він сам і купка людей пливли морем тієї миті, коли, власне, й починається наша історія.
– Таки є, сер, – підтвердив Джон Таверз, і корабель кинув якір.
Капітан Джонс простягнув руку до предмета, який, як він тут же з’ясував, був скляною пляшкою.
– Та це лише пляшка з-під рому, яку кинули за облавок із корабля, що плив кудись, – сказав він, але все ж із цікавості витягнув її.
Атож, це була пляшка з-під рому, і він уже намірявся кинути її назад, коли помітив клаптик паперу всередині. Відтак витягнув його і прочитав:
«1 січня 1864 року
Моє ім’я Джон Джонс, і зараз, коли пишу цього листа, мій корабель стрімко занурюється на дно разом із скарбом на облавку. Я перебуваю в місці, зазначеному на доданій мапі».
Капітан Джонс перевернув аркуш. На іншому боці була мапа, на краю якої були написані такі слова:
«Пунктирні лінії означають курс, яким ми йшли».
– Таверзе, – збуджено вигукнув капітан Джонс. – Прочитайте це.
Таверз зробив те, що йому звеліли.
– Гадаю, нам варто туди піти, – зауважив капітан Джонс. – Як гадаєш?
– Як скажете, – відповів Таверз.
– Ми зафрахтуємо шхуну сьогодні ж, – заявив капітан.
– Гаразд, – погодився Таверз.
Вони орендували корабель і вирушили, керовані пунктирною лінією мапи. За чотири тижні вони досягли вказаного місця. Водолази пірнули на дно та випірнули із залізною пляшкою. У ній вони знайшли шматок брунатного паперу з кількома рядками, які важко було розрізнити:
«3 грудня 1880 року
Любі шукачі скарбів, прошу мені дарувати за неоковирний жарт, яким я кпив із вас, але вам піде на користь нічого не отримати за свій безглуздий вчинок».
– Дуже добре, – сказав капітан Джонс. – Читай далі.
«Однак я компенсую ваші витрати на дорогу до того місця, де ви знайшли вашу пляшку, і назад. Гадаю, що це буде приблизно 25 тисяч доларів, і ви знайдете їх у залізній скриньці. Я знаю, де ви знайшли пляшку, тому що це я поклав її разом із залізною скринькою, а потім знайшов гарне місце, де сховав другу пляшку. Сподіваюся, що покладені гроші компенсують ваші витрати. На цьому закінчую.
Анонім».
– Я хотів би проломити йому макітру, – зронив капітан Джонс. – Нумо пірни й витягни ті 25 тисяч.
За хвилину пірнальник повернувся із залізною скринькою під пахвою. У ній знайшли ті 25 тисяч. Вони відшкодували їхні витрати, але не думаю, що вони іще колись вирушать у загадкове місце, вказане таємничою пляшкою.
Крижане передчуття, що настирливо кружляє у моїй скутій, але ще здатній опиратися свідомості, перейшло у впевненість. Я був сам, остаточно і безнадійно сам-один у лабіринті широкої пащі Мамонтової печери. Тупцяючи на місці, я оглядав простір напруженим поглядом, але ніде мені не відкрився знак, який вказав би шлях до порятунку. Не бачити мені більше благословенного світла дня, не пестити поглядом милі пагорби та долини прекрасного світу, що залишився десь далеко, мою свідомість не могла більше плекати навіть тінь надії. Вона покинула мене. Однак життя долучило мене до касти філософів, і я відчув неабияке задоволення від безпристрасності своєї поведінки: хоча мені доводилося читати про неприборкану лють, в яку впадають нещасні, котрі опинилися в такій ситуації, я не відчував нічого навіть близького до такого стану і залишався тією ж мірою незворушним, якою усвідомлював повну втрату орієнтації.
Думка про те, що я, мабуть, вийшов за межі, відведені для прогулянок, ні на хвилину не позбавила мене холодного серця. «Якщо смерть чекає на мене, – міркував я, – то ця жахлива, проте велична печера, ставши моїм гробівцем, прийме мене так само привітно, як і кладовище». І це міркування відгукнулося в мені хвилею спокою, а не розпачу.
Я був упевнений: попереду на мене чекає остання ознака приреченості – голод. Я знав, що долею багатьох, чий шлях я повторював, було безглуздя, але я відчував, що мене чекав інший кінець. Мені не було кого звинувачувати у своєму лихові, адже без відома гіда я покинув слухняні шеренги шанувальників пам’яток і вже більше години блукав заповідними переходами. Але тепер чітко второпав, що мені не знайти у павутині лабіринту шлях, яким я відійшов від своїх супутників.
Світло від ліхтарика бліднуло; наближалася мить, коли непроглядна пітьма земної пащеки мала охопити мене. Усередині непевного кола світла, що тануло, я заціпеніло малював собі точну картину наближення своєї смерті. Мені спало на думку почуте повідомлення про колонії хворих на туберкульоз, які оселилися у цьому велетенському гроті, сподіваючись повернути собі здоров’я в цілющому кліматі підземного світу з його постійною температурою, чистим повітрям, вічним спокоєм, але знайшли лише смерть, і їх виявили закляклими у дивних і жахливих позах. Сумне видовище деформованих останків я бачив разом із рештою групи і тепер мізкував, якими химерними каліцтвами позначиться довге перебування у величезній і мовчазній печері на такому здоровому та дужому чоловікові, як я. «Що ж, – зловісно сказав я собі, – якщо голод не обірве моє життя занадто квапливо, мені випаде рідкісна нагода кардинально вплинути на загадку».
