Чи хтось із жителів Бостона – так само, як і будь-який більш-менш уважний читач за його межами – зможе забути дивну пригоду, що якось трапилася в музеї Кабо. Сенсаційні газетні публікації, присвячені бісівській мумії; галасливі чутки про настільки ж жахливі стародавні перекази, віддалено пов’язані з нею; хвиля нездорового зацікавлення, що здійнялася 1923-го серед прихильників усіляких заборонених культів, та трагічна доля двох відвідувачів, котрі потай залізли до музею в ніч на 1 грудня того ж року, – все це, узяте загалом, стало класичним прикладом формування міфу, який передавали з покоління в покоління і який попутно обростав усе новими жахливими вигадками.
При цьому кожній, навіть не надто обізнаній людині, було ясно, що всі до одної публікації свідомо замовчували щось вельми істотне в цій історії – щось, що має фатальне значення для всього людства. Занадто квапливо забули про тривожні натяки свідків на більш ніж дивний стан одного з цих мертвих тіл. А зовсім уже неймовірні зміни, яких зазнала мумія і які за будь-яких інших обставин привернули б невситимий інтерес преси, газетярі й узагалі обійшли увагою. Украй підозрілим здалося людям і те, що мумію більше ніколи не виставляли у призначеній для неї заскленій вітрині. Й уже зовсім непереконливо прозвучало пояснення, що розкладання тканин, яке посилюється, унеможливило її подальше експонування. І це в наші дні, коли мистецтво таксидермії досягло таких висот! Мені, як хранителю музею, мабуть, варто було б оприлюднити всі замовчані факти, але за життя я ніколи цього не зроблю. У нашому світі й у Всесвіті, що оточує його, існує щось таке, про що більшості людей краще не знати. Цю думку суголосно поділяють усі – персонал музею, лікарі, журналісти й правоохоронці – кому довелося зіткнутися віч-на-віч з цим утіленням пекельного жаху. Водночас здається незаперечним, що подію настільки приголомшливого наукового й історичного значення просто були зобов’язані якось зафіксувати документально. Керуючись цим останнім міркуванням, я і підготував для вузького кола серйозних учених справжній звіт про ті феноменальні події. Він займе своє місце в шерегу інших матеріалів, призначених для прочитання після моєї смерті, якщо, звісно, здоровий глузд моєї духівниці не підкаже їй кинути цей моторошний документ у вогонь. Додам також, що тієї миті, судячи з усього, залишилося чекати зовсім недовго, позаяк деякі зловісні та незбагненні події останніх тижнів підвели мене до думки, що моєму життю, як і життю інших посадових осіб музею, загрожує цілком реальна небезпека. Маю на увазі гостру неприязнь, яку відкрито виявляють щодо нас прихильники таємних культів, широко поширених серед азіатів, полінезійців і розмаїтих містиків без роду та племені.
(Примітка виконавця заповіту: Доктор Джонсон несподіваним і дуже загадковим чином помер 22 квітня 1933-го від паралічу серця. Вентворт Мур, таксидерміст музею, безслідно зник у середині попереднього місяця. 18 лютого того ж року доктор Вільям Міно, котрий керував анатомічним розтином мертвих тіл, був поранений ударом ножа у спину і помер наступного дня).
Фактично ця історія розпочалася 1879-го, коли музей придбав у «Східної транспортної компанії» жахливу мумію, що не піддається жодній класифікації. У ті часи я ще не був хранителем музею, але добре запам’ятав, що її виявили за неймовірних і дуже зловісних обставин у гробниці невідомого походження в сиву давнину на невеликому острівці, що раптово піднявся з дна Тихого океану.
11 травня 1878 року Чарльз Везербі, капітан торговельного корабля «Ерідан», що вийшов із новозеландського Веллінґтона й взяв курс на чилійське Вальпараїсо, зауважив у відкритому морі невідомий острів, не позначений на жодній мапі, що мав, вочевидь, вулканічне походження. Високим усіченим конусом він гостро стирчав над поверхнею води. Гурт матросів, що висадився на нього під орудою самого капітана, виявив на стрімких схилах, якими вони дерлися вгору, свідчення його тривалого перебування під водою. Верхівка острова мала сліди нещодавніх руйнувань, отриманих, імовірно, в результаті підземного поштовху. Серед розкиданих навколо уламків зустрічалися і великі каменюки, які все ще зберігали сліди штучного обробляння. Вже поверхневе обстеження острівця виявило наявність циклопічної кам’яної кладки явно з доісторичних часів, на кшталт тієї, яку час від часу знаходять на деяких давніх островах Тихого океану й яка становить одвічну археологічну загадку.
Нарешті матроси надибали величезну кам’яну гробницю, що раніше була частиною іншої, ще грандіознішої підземної споруди. В одному закутку гробниці їх, власне, й чекала ця страшна мумія. Матросів, охоплених панічним жахом, причиною якого частково слугувало приголомшливо моторошне різьблення на кам’яних стінах, усе ж вдалося змусити перенести мумію на облавок корабля, хоча навіть торкнутися до неї було неможливо без незрозумілого страху й огиди. Поруч із тілом знайшли загадковий циліндр, виготовлений із невідомого металу, що містив у собі щільно згорнутий рулон тонкої блакитної плівки, від початку до кінця почерканої незрозумілими ієрогліфами, намальованими на плівці сірим пігментом. У самому центрі гробниці з кам’яної підлоги виступала якась подоба віка велетенського люка, але через брак достатньо міцних інструментів матроси це віко підняти не зуміли.
