Мазепа. Історичні картини

Весною 1909 року я вирушив – частково на ласкаво надані мені шведською казною кошти – на малороські терени (Галичина та російські губернії: Київ, Полтава й Чернігів). Передусім мене цікавили місцеві традиції та літературні пам’ятки, що стосувалися Карла ХІІ і Росії, бо я збирав по архівах, бібліотеках та музеях матеріали з тієї епохи.

Результатом моїх досліджень стала серія історичних картин на тему «Україна й епоха Карла ХІІ», у центрі яких перебуває український гетьман Мазепа. Його злощасне втручання в історію Швеції, фатальний збіг обставин та й особиста біографія викликають великий інтерес. Матеріали, знайдені на далеких берегах Дніпра, я згодом доповнив дослідженнями із шведського архіву.

Ця культурно-історична монографія про Мазепу зовсім не має на меті розв’язати надзвичайно суперечливу проблему стосовно військових планів Карла ХІІ під час його походу в Росію і жодною мірою не претендує стати новим відкриттям серед багатющої літератури про битву під Полтавою, її передумови та наслідки. Деякі деталі, до яких я тут удавався, не мають вагомого значення для історичної науки. Проте, намагаючись подати правдиву і якомога повнішу картину союзу Карла ХІІ з козаками, я сподівався прислужитися шведській науці й по можливості висвітлив деякі невідомі досі моменти.

М. Бернігерот. Іоанн Мазепа. Верховний вождь запорозьких козаків. Гравюра першої половини XVIII ст.

Монографія не належить до так званої фахової літератури, – вона звернена до широкого загалу і не в останню чергу – до спраглої знань молоді, для якої оповіді про Мазепу та українських козаків можуть стати такою ж захоплюючою лектурою, як пригодницький роман, лише з тою перевагою, що усе, викладене тут, є справжньою історією, невід’ємною від нашої національної пам’яті. Книга про Мазепу повинна знайти дорогу до всіх прихильників історії епохи Карла ХІІ далеко поза тим вузьким колом спеціалістів, котрі займаються цією проблемою. Особливо нинішнього року, коли відзначається друге століття Полтавської битви. Історія Мазепи є історією політичного занепаду цілого народу.

Отакий популярний виклад аж ніяк, проте, не виключає, що моя праця (принаймні автор сподівається) становитиме певну історичну цінність, бо я скористався багатим матеріалом, писаним трьома слов’янськими мовами – польською, українською та російською, і численними працями, видрукуваними шведською. Дякую за це дослідникам епохи Карла Великого.

Пильне око суспільності ковзне й не зауважить мого авторитету славіста, і жоден вчений не сприйме всерйоз мою розповідь, та тим бажанішими будуть мої побіжні міркування й вказівки для тих, хто захоче поглибити студії у тому чи іншому напрямку.

Щоб по можливості зберегти колорит епохи, я, наводячи давні шведські джерела, залишив первісну транскрипцію, а перекладаючи листи й цитати із слов’янських джерел, зберіг деякі поняття й терміни в їх оригінальному звучанні, подавши одночасно у дужках шведський переклад.

Додаток про зображення постаті Мазепи в мистецтві та художній літературі знайде вдячного читача не тільки серед фахівців. Що ж до ілюстрацій, то вони промовляють самі за себе.

Історична фантазія читача понесе його у цій книзі до могутньої ріки Дніпра на Русі. Одна з найбільших рік Європи Дніпро, колишній Борисфен, змагається з «матір’ю Волгою» та «Дунаєм-батьком»: за розкішні, величні простори – колись, а згодом – за історичну славу. З Дніпра бере свій початок руська культура. Тут було засновано Київ, «матір городів руських», по Дніпру плили варяги, наші прашведські предки-вої, котрі заклали зерно державності у східнослов’янську землю. Дніпро вів до Чорного моря та до Міклагорда (давня шведська назва Константинополя), по ньому у чужі краї пливло золото та руська честь і слава. І незбагненна історична доля розпорядилася так, що Карл ХІІ, сам примарна тінь тої давньої епохи вікінгів, військовий авантюрник у кращому розумінні цього слова, мечем проклав собі шлях на ті далекі простори, щоб біля Дніпра завершити блискучу героїчну сагу свого чи, може, й шведського панування, а натомість зостатися при сумнівній славі та безсумнівній руїні.

Дніпро в Каневі

Микола Реріх. Заморські гості. 1901 рік

Дніпро разом з Дунаєм є однією з тих слов’янських рік, котрі найбільше оповиті народною фантазією, а саме слово – очевидно, тюркського походження – споріднене з назвами рік Дон, Донець, Дністер, Дунай та іншими й означає «вода». Ця ріка оспівана скальдами, носіями трьох слов’янських мов: українськими, польськими та російськими. «Чудовий Дніпро при тихій погоді…» Українському читачеві знайомий цей опис М. Гоголя з його оповідання про Україну. На догоду іронії долі Гоголь, творець великоросійської літературної мови, був українського походження, справжнім сином України, чию національну та мовну самобутність усіма силами намагався заперечити й принизити великоруський брат. На теренах, що прилягають до Дніпра та його приток, і аж до самого гирла розмовляють по селах здебільшого малоросійською мовою, що належить до слов’янських мов і чию споконвічну самостійність і незалежність від великоруської мови усе частіше ставить під сумнів офіційна наука.