Початок цієї історії з побуту колишньої Одеси належить до перших років нашого століття, які тоді у нас називали «весна» у сенсі суспільного і державного пробудження, а для мого покоління збіглися також із власною весною в сенсі непідробної двадцятилітньої молодости. Й обидві весни, і тодішній вигляд веселої столиці Чорномор’я в акаціях на крутому березі сплелися в мене у спогадах з історією однієї сім’ї, де було п’ятеро дітей: Маруся, Марко, Ліка, Серьожа, Торік. Частина їхніх пригод пройшла перед моїми очима; решту, коли знадобиться, розповім з розмов інших або ж домислю сам. Не можу ручатися за точність ні в життєписах героїв, ні в послідовності загальних подій, міських або всеросійських, на тлі яких це все сталося: часто пам’ять зраджує, а дізнаватися нема коли. Але в одному впевнений: ті п’ятеро мені запам’яталися не випадково, і не тому, що Марусю і Серьожу я дуже любив, і ще більше їхню легковажну, мудру, багатостраждальну матір, – а тому, що на цій сім’ї, як на шкільному прикладі з підручника, дійсно звела з нами рахунки – і добрі, і лихі – уся епоха єврейського зросійщення, що нам передувала. Цей бік справи, я певен, розповім правдиво, не прискіпуючись, тим паче, що все це вже далеко і все давно стало «сумно-любим». «Своєї син доби, мені у ній все знано: добро і зло, я бачив блиск і тлю; я син її, і всі колишні плями, отруту всю люблю»[1].
Уперше я побачив пані Мільгром та її старшу дочку на прем’єрі «Мони Ванни»[2] у міському театрі.
Вони сиділи в ложі бенуар неподалік від мого крісла; у ложі було ще троє, але з іншої родини. Я їх помітив з приводу одночасно і втішного, і дуже невтішного для мого гонору. Почалося з того, що мій молодий колега з газети, який сидів поруч зі мною, цей описувач побуту босяків і порту[3], сказав мені під шум зали, що наповнювалась:
– Глянь-но праворуч, на ту руду євреєчку у третій ложі: як кошеня у муфті!
Йому інколи чудово вдавалися порівняння: панянка зі своєю пухнастою яскраво-червоною зачіскою дійсно виглядала як кішечка з хутряного кільця на коробці з цукерками. У той же час я побачив, що дама вказала на мене і щось сказала, мабуть, моє газетне прізвисько, а дочка зробила великі очі, недовірливо знизала плечима і відповіла (я це ясно бачив по її губах):
– Невже? Не може бути!
У другому антракті я пішов до гальорки побачитися з приятелями-студентами. Важливий інститут був тоді в нашому міському театрі – гальорка: царство студентів; бічні сидіння, здається, чи не їм тільки і видавали. Тому завжди там особисто чергував околодочний наглядач, завжди якийсь гожий богатир з двома бородами на грудях, як у генерала, а в резерві в нього були городові. Коли студенти здіймали бучу (наприклад, коли старий Фігнер[4] зірвався з голосу на високій ноті у «Ґуґенотах»[5], і йому з цього приводу нагадали небратське ставлення до сестри, що сиділа у Шліссельбурзі[6]), – з’являлися городові і виводили студентів за лікті, а наглядач ішов позаду і шанобливо примовляв: «Прошу, пане студенте, ну як же ж так можна…»
У той вечір ніхто не бешкетував. Газети вже два тижні готували народ до вистави «Мони Ванни»; не пам’ятаю як, але, без сумніву, вклали в цю п’єсу певний революційний сенс (тоді висловлювалися «визвольний»; усе в ті роки переломлювалося, за або проти, через визвольну призму, ба навіть пискливий зрив голосу в тенора, що йменувався солістом його величности). Вистава виправдала всі сподівання. Героїню грала акторка, в яку ми всі тоді були просто закохані: половина панянок у місті наслідувала її ласкаво-сумний голос і подавала знайомим руку не згинаючи, долонею вниз, як вона. «Фойє» гальорки, що зазвичай в антрактах схоже на алею бульвару, де тягнулися паралельно одна одній дві щільні річки тих, що прогулювалися, тепер нагадувало форум: всюди купки, і в кожній купці суперечка про одне й те ж саме – та хіба ж можна собі уявити, щоб Принцивалле просидів з Моною Ванною в такому вбранні цілу ніч і навіть руку до неї не простяг?
Про це гомоніли студенти і в тому гурті, де я розшукав своїх приятелів; крізь їхні доволі підвищені тони я чув, що й у сусідньому натовпі, особливо багатолюдному, кип’ятилися про те ж саме. Раптом я помітив, що там у центрі стояла та сама руда панянка. На вигляд їй було років дев’ятнадцять. Вона була невисокою на зріст, але складена чудово на здобний смак того повнокровного часу; на ній був, звісно, щільний корсет із перехватом і боками, але, мабуть, без «чашечок», що в середньому колі, як мені казали, вважалося сміливим нововведенням; і рукави буфами не доходили навіть до ліктів, і хоча комір сукні по-чернечому підпирав їй горло, як у черниці, під комірцем попереду був усе ж таки виріз у півтора вершка, теж за тих часів зухвала річ. На довершення враження, що склалося з її зовнішності, до мене долинули такі уривки розмови:
– Та хіба ж це мислима річ, – гарячкував студент, – щоб Принцивалле…
– Жах! – вигукнула руда панянка. – Я б на місці Мони Ванни ніколи цього не дозволила. Такий телепень?!
