Передмова
Оскар Вайлд в тіні та світлі парадоксів
Кажуть, що легше вже уявити людину із зайвою, чужою тінню (особливо представникам посттоталітарного світу, котрим ще впам’ятку вчорашня реальність: ступнеш крок, як уже чуєш два кроки за собою), аніж людину без тіні, яку вигадав німецький письменник Адальберт фон Шаміссо. Коли ж цей образ розкрити, то виявиться, що зовсім не важко уявити і друге. Бо тінь – не тільки щось зовнішнє і відтак ніби другорядне: це й символ істотного внутрішнього складника людини – тих морально-етичних, соціальних та естетичних елементів, без яких людська особистість втрачає цілісність і перетворюється на просто біологічну одиницю з від’ємним духовним значенням. Тож незмірна наша вдячність вселюдському мистецтву, що справіку безнастанно нагадує нам, як це важливо – жити не вичавкою душі, а повною мірою життя або смерті. Так, і смерті, бо це теж один з актів життя, і лише після скону можна остаточно сказати про людину, чого було варте її життя.
Ця одвічна проблема роздвоєння людської особистості знайшла своє втілення у кращих творах Оскальда Вайлда – і в трагедійному по суті романі «Портрет Доріана Ґрея», і в комедійних п’єсах «Віяло леді Віндермір» та «Як важливо бути поважним». Але щоб спромогтись писати про це, автор мусив значною мірою пережити в самому собі безоглядну тягу до краси й насолод аж до відкидання будь-яких етичних приписів, відіграти роль нестримного дотепника й блискучого іроніста в аристократичних салонах британської столиці (і поза нею також) і навіть пророче передбачити власну духовну кризу й розплату за свою спотворену душу.
«Бути природним – це тільки поза»[1] – любив повторювати Оскар Вайлд. Однак якщо кров і плоть суспільну просякло лицемірство, то зрозуміло, що якраз воно стало нормою, а щирість, природність мусять виглядати на дивацтво й позу. Сам Вайлд, хоч який чесний із собою, був неприродний (у житті), і в цьому полягала його поза. Зробити самого себе мистецьким витвором було вже в юнацьких мріях Оскара: в цій позі йому бачилася позірна «естетизація життя».
Народився він у Дубліні, Ірландія, 1854 року (декотрі англомовні джерела подають іншу дату – 1856 рік) в національно свідомій родині: мати його, поетеса й публіцистка, відверто закликала до боротьби за визволення батьківщини від британського панування, а батько, лікар-окуліст, був ще й дослідником ірландських етнографічних та архітектурних пам’яток. Хлопець змалку вирізнявся непересічною пам’яттю, любов’ю до книжок і замилуванням в гарних речах, що оточують побут людини. Навчався він у дублінському Трініті-коледжі та в Мадлен-коледжі престижного Оксфордського університету. Добре опанував латинську й грецьку мови, захопився античністю (завдяки ще двом юнацьким подорожам до Греції та Риму). В університеті Оскар перейнявся поглядами свого викладача і письменника та мислителя Джона Раскіна, що із запалом біблійного пророка обстоював правду й етичну чистоту мистецтва. Але невдовзі мистецька думка його зверне в інший бік, бо «як на нас, – скаже він, – закони мистецтва не збігаються із законами моралі».
Закінчивши Мадлен-коледж (1878), Оскар Вайлд жваво заходився охудожнювати свою зовнішність. Це було і продовженням університетської ексцентричності, і засобом самореклами («Найбільша праця уяви для митця – створити перше самого себе, а тоді вже свою публіку», – мовляв Оскар). Оксамитовий піджак, бриджі, вільна сорочка з відкладним комірцем, незвичайної барви краватка, пов’язана бантом, часто лілея в руках, довге волосся, чисто виголене обличчя – таким бачимо його на портреті. На устах у юнака іронічних усміх – де ж пак, філістери набираються нахабства провадити про речі, на яких нітрохи не розуміються! До того й високим зростом цей молодик вирізнявся, широкими плечима та кремезною статурою – бувши з вигляду не так естет, як атлет, – отже, увагу приверталося (що й слід було довести). Та ще й увагу, в певний бік спрямовану. Бо присвоїв Оскар Вайлд собі титул «професора естетики», а в очах пересічного обивателя слово «естетика» було принаймні підозріле: норми ж громадської цнотливості в Англії часів королеви Вікторії сягали так високо, що дехто у своїй бібліотеці переміщував твори письменниць – тобто авторів-жінок – на окремі полички! Але вже через кілька років надмірності в костюмі здебільшого було відкинуто, як і довге волосся, хоч загалом прояви екстравагантності тривали далі – у проведенні шлюбної процедури (1884 р.), у використанні власної дружини за манекена для випробування Оскарових одіжних нововведень, в обставі помешкання унікальними картинами, килимами, порцеляною тощо. З Вайлда був добрий знавець наїдків та напоїв – під впливом його формувалися не тільки англійські моди, але й кухня, хоч сам він ні тим, ні тим не зловживав. Для значної частини аристократичного Лондона він став немов своєрідним arbiter elegantiarum і уславився як неперевершено дотепний співрозмовник. Лондонські салони жили еманацією чарівної постаті цього «апостола естетизму». І ніколи не бракувало йому ворогів: там, де для Оскара був чистий дотеп, для інших було вражене честолюбство. Він зробився героєм (не обов’язково карикатурним) десятків віршів, оперет і романів. Крихтами зі столу Вайлдової дотепності – за принципом «Вайлд плюс водичка» – живилася не одна літературна кар’єра.
