I
Для Шерлока Голмса вона завжди залишалася «Тією жінкою». Я ніколи не чув, щоб він називав її якимось іншим ім’ям. В очах детектива вона затьмарювала всіх представниць своєї статі. Не те, щоб він мав до Ірен Адлер якесь почуття, подібне на кохання. Усі почуття, особливо любов, були ненависні холодному, виваженому й на диво врівноваженому розуму детектива. Мені здається, що він був найдосконалішою машиною для аналізу та стеження, яку будь-коли бачив світ. Але в ролі закоханого Голмс виявився б не на своєму місці. Він завжди згадував про ніжні почуття не інакше, як із презирливою посмішкою, глузуючи. Ніжні почуття були в його очах чудовим об’єктом для спостереження, ідеальним засобом проникнення в людські справи й міркування. Але для досконалого мислителя допустити таке вторгнення почуття до свого витонченого й чудово налагодженого внутрішнього світу означало б внести туди сум’яття, яке звело б нанівець усі досягнення його думки. Піщинка, що втрапила в чутливий інструмент, або тріщина в одній із його могутніх лінз – ось чим було б кохання для такого чоловіка, як Голмс. І все ж для нього існувала одна жінка, і це була покійна Ірен Адлер, особа вельми сумнівної репутації.
Останнім часом я не часто бачився з Голмсом – мій шлюб віддалив нас. Мого особистого безхмарного щастя та суто родинних зацікавлень, які виникають у чоловіка, коли він уперше стає господарем власного домашнього вогнища, було досить, аби поглинути всю мою увагу. Тим часом Голмс, котрий ненавидів своєю богемною душею будь-який прояв світського життя, залишався жити в нашій квартирі на Бейкер-стрит, оточений стосами своїх старих книжок, чергуючи тижні захоплення кокаїном із нападами марнославства, дрімотний стан наркомана – із дикою енергією, властивою його натурі.
Як і раніше, він був глибоко захоплений розслідуванням злочинів. Детектив присвячував свої непересічні здібності та надзвичайний дар спостережливості пошукам ключів до з’ясування тих таємниць, які офіційна поліція визнала незбагненними. Час від часу до мене долинали якісь чутки про його справи: про те, що його викликали до Одеси у зв’язку з убивством Трепова, про те, що йому вдалося пролити світло на загадкову трагедію братів Аткінсонів у Трінкомалі, і, нарешті, про доручення голландського королівського дому, яке детектив виконав винятково тонко та вдало.
Однак крім такої інформації про його діяльність, яку я так само, як і всі читачі, черпав із газет, я мало знав про життя мого колишнього близького приятеля.
Якось уночі, це було 20 березня 1888 року, я повертався від пацієнта (оскільки тепер знову зайнявся приватною практикою), і мій шлях привів мене на Бейкер-стрит. Коли я проходив повз добре знайомі двері, які в моїй свідомості назавжди закарбувалися в спогадах про час мого сватання й з похмурими подіями «Етюду в багряних тонах», мене охопило гостре бажання знову побачити Голмса та дізнатися, над якими проблемами зараз працює його блискучий розум. Вікна в оселі світилися, і, поглянувши вгору, я побачив його високу, худорляву постать, яка двічі темним силуетом промайнула на опущеній фіранці. Він стрімко й нетерпляче міряв кроками кімнату, низько опустивши голову та заклавши за спину руки. Мені, котрий знав усі його настрої та звички, таке метання з кутка в куток і весь його зовнішній вигляд пояснювали багато. Детектив знову взявся до праці. Він скинув із себе навіяні наркотиками примарні мрії та розплутував нитки якоїсь нової загадки. Я подзвонив, і мене завели в кімнату, яка колись була частково й моєю.
Господар зустрів мене без проявів захоплення. Такі емоції він виказував дуже рідко, але, мені здається, був радий, що я прийшов. Майже без слів, детектив привітним жестом запросив мене сісти, підсунув до мене коробку сигар і вказав на погрібець, де зберігалося вино. Потім зупинився перед каміном та оглянув мене своїм особливим і проникливим поглядом.
– Родинне життя вам на користь, – зауважив він. – Гадаю, Ватсоне, що з того часу, як я вас зустрів, ви погладшали на сім із половиною фунтів.
– На сім.
– Справді? Ні, ні, дещо більше. Трішки більше, запевняю вас. І знову практикуєте, як бачу. Ви мені не казали, що маєте намір впрягтись у роботу.
– А ви звідки знаєте?
– Бачу це, роблю висновки. Наприклад, звідки я знаю, що ви нещодавно промокли до нитки й що ваша покоївка надзвичайно байдужа й недбала?
– Любий Голмсе, – сказав я, – це вже занадто. Вас обов’язково спалили б на вогнищі, якби ви жили кілька століть тому. У четвер мені справді довелося побувати за містом, і я повернувся додому геть брудний, але ж я переодягнув костюм, тож від дощу не залишилося й сліду. Що стосується Мері-Джейн, то вона й справді нестерпна, і дружина вже попередила, що хоче її звільнити. І все ж я не розумію, як ви про це здогадалися.
