© Марина та Сергій Дяченки, 2019
© О. Негребецький, переклад українською, 2019
© Д. О. Чмуж, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2017
* * *
ДЕНИС
У свій тринадцятий день народження Денис, як завжди, вийшов погуляти з собакою, і, як завжди, спустив Джекі з повідця на краю парку. Повітря лежало, неначе вода в осінньому ставку – шарами. У затінках воно було прохолодне, але сонце гріло так ніжно і з такою іронією, що Денис усміхався, підставляючи йому лице.
На баскетбольному майданчику стукав м’ячем жилавий, високий чоловік з ранньою сивиною: Денис уже бачив його тут, вітався й був упевнений, що це просто сусід, а хто ж іще? Коли Денис підійшов, баскетболіст раптом кинув м’яча йому прямо в руки:
– З днем народження, Денисе.
– Дякую, – Денис трохи здивувався його обізнаності й кинув м’яч назад. Сусід атакував кільце, м’яч закрутився в сітці, як упіймана риба:
– У мене для тебе новини. Бачиш, твоя мати продала мені тебе.
Говорив він доброзичливо, буденно, ледь усміхаючись і дивлячись в очі. У світі повно божевільних, але сусід-баскетболіст досі здавався Денисові здоровим.
– Сподіваюся, дорого, – сказав Денис машинально й пошукав очима собаку: йому захотілося негайно звідси піти. Тим більше, що нікого, крім нього й безумця, на майданчику в цю мить не було.
– Та не продешевила, – той і досі всміхався. – Коли тобі було два дні від народження, ти загинався в кювезі, й лікарі нічого не могли вдіяти – я прийшов до твоєї матері й запропонував зберегти тобі життя за умови: коли тобі виповниться чотирнадцять, я тебе заберу.
Він злегка кивнув, немов сподіваючись на розуміння. Денисові стало холодно, і ноги перетворилися на дві панчохи, набиті скловатою. Як цей божевільний знає, що Денис народився завчасно, і його насилу врятували?!
– Але мені тільки тринадцять, – сказав він перш, ніж устиг подумати.
– От-от, – незнайомець знову кивнув, так просто й природно, неначе вони з Денисом обговорювали ціни на собачий корм. – Тобі потрібен час, щоб звикнути до цієї думки. Сьогодні я просто попередив. Через рік, у цей самий день, я тебе заберу.
– Старий ідіот!
Денис кинувся навтьоки. Добре, що Джекі примчалася на перший поклик, можливо, відчула в його голосі і жах, і відразу. Зазвичай її з парку додому виманити неможливо.
* * *
Мамі досить було кинути на нього погляд, щоб її лице стало зосереджене й стривожене:
– Що сталося?
На кухні двійнята готували сюрприз для іменинника. Денис повів маму в дитячу й причинив двері:
– На майданчику в парку – божевільний маніяк. І він мене знає.
– Ви могли познайомитися в Мережі? – мама мислила, як завжди, миттєво.
– Не знаю, – Денис задумався. День народження був зазначений у нього в профілі, отож, теоретично…
Він усміхнувся – з полегшенням.
– Знаєш, могли. У мене в профілі у «Фейсбуку» справжнє фото й день народження, і…
– Скільки разів ми говорили про безпеку в інтернеті?!
– Вибач, твоя правда… – він уже сміявся, щоправда, трохи нервово. – Цей дурень сказав, що ти «продала» мене, коли мені було два дні, і він мене «забере», коли мені виповниться чотирнадцять, і…
І тоді Денис уперше в житті побачив, як люди непритомніють.
* * *
День народження було зіпсовано, хоч мама трималася чудово. Гості нічого не помітили, або не показували знаку. Три давні шкільні приятелі гідно оцінили страви, сказали вітальні слова й майже весь вечір провели, граючи на приставці. Оля й Коля, Денисові брат і сестра, проспівали пісню, винесли саморобний торт – кособокий і зворушливий. Денис задмухав свічки. Ніколи раніше він не думав, що простенька маска спокою, уваги й веселості може виснажувати, наче добування вугілля в глибокій шахті.
Ні секунди за весь цей день, з часу лиховісної зустрічі, він не міг знайти собі місця. І нехай би він пам’ятав про незнайомця постійно – ба ні, увага на щось відверталась, він забував, а потім згадував заново, і щоразу від спогаду ставало гірше. І нехай би він думав тільки про божевільного, але мама! Уперше в житті він бачив її такою безпорадною, розгубленою і нещасною. Знепритомнівши, вона до смерті його налякала, а потім ще довго не могла заспокоїтися, починала щось розповідати й уривала, і від того, що мама, рідна скеля, перебувала в такому жалюгідному стані, Денису здавалося, що небо впало на землю.
Потім він згадав, що йому сьогодні тринадцять. Якщо одна скеля впала – інша повинна встати й підтримати її. Він не може собі дозволити занадто довге дитинство.
Увечері він чув, як батько втішав маму, переконливо, виразно, цілком даремно: «Це чийсь дурний жарт». «Це просто слова». «Чого конкретно ти боїшся? Ходімо в поліцію, напишемо заяву, якщо тобі так буде спокійніше. Повідомимо: псих погрожував викраденням дитини. Нехай божевільного замкнуть».
Денис прийшов у спальню, коли вона розчісувала волосся перед сном:
– Знаєш, це як маятник. Спершу надієшся, потім боїшся, сильніше надієшся, сильніше боїшся, і так без кінця. Дуже страшно.
Вона кивнула – зрозуміла, про що він.
– Ми зупинимо наш маятник. Я обіцяю – ніхто ніколи мене не забере. Я ж не коробка з цукерками, правда?
Вона всміхнулася.
– Усім так сподобався день народження. Наступного року запросимо більше народу, добре?
