Розділ 1. Тут не залишилось нікого
Коли Мері Леннокс привезли до її дядька в маєток Мізелтвейт, тамтешня обслуга одностайно вирішила, що вона – найнеприємніша дівчинка, яку їм доводилося бачити. І це правда. В неї було маленьке воскове личко, наче висохла фігурка, світле ріденьке волоссячко й незмінно кислий і водночас пихатий вираз обличчя.
Жовтаве волосся, і такий самий колір обличчя, нагадували, що Мері народилася в Індії та постійно чимось хворіла. Її батько – чиновник колоніальної адміністрації, був завжди завантажений роботою і теж часто нездужав. Натомість мати випромінювала життєву силу, славилася красою, цікавилася тільки розвагами й любила оточувати себе веселими молодими людьми. Її взагалі не цікавила маленька дівчинка.
Одразу після народження Мері віддали няні, яких в Індії називають Ая. Жінка швидко зрозуміла: якщо хоче зробити приємність білій пані, то повинна тримати дитину якомога далі від неї. Через те, що Мері була хворобливим, примхливим, негарним немовлям, батьки наче відцуралися від неї. З роками ситуація не змінювалася: вона росла неспокійною, дратівливою, некрасивою.
Тож дівчинка не бачила поблизу себе нікого, окрім темношкірого обличчя Аї та інших індійських слуг. Вони завжди схиляли перед нею голову й дозволяли робити все, що заманеться, бо її плач та крики могли розсердити білу пані. Зокрема й через це, у свої шість років Мері стала найдеспотичнішою істотою, яка тільки колись жила на світі.
Молода гувернантка-англійка, яку найняли навчати її читання й письма, через три місяці відмовилася від своєї посади, а її наступниці витримували ще менше. Тож аби Мері раптом самій не захотілося дізнатися, що там пишуть у книжках, вона, напевно, ніколи б не опанувала грамоту.
В один жахливий спекотний ранок, коли дівчинці було вже років дев’ять, вона прокинулася як зазвичай не в гуморі, а вже зовсім розізлилася, коли побачила, що служниця, яка стоїть біля ліжка, – не її Ая.
– Ти навіщо прийшла? – залементувало дівчисько. – Я не дозволяю тобі тут залишатися. Поклич мою Аю!
Жінка стривожено глянула на неї й пробурмотіла, що Ая прийти не може. Невже вона не знає, що мої накази не обговорюються, подумала Мері. То хай начувається – і переповнившись злобою вона почала бити та щипати нещасну. А та тільки злякано дивилася на неї й невпинно повторювала, що Ая ніяк не може прийти до панночки.
Цього ранку навіть у повітрі відчувалося щось зловісне. До того ж звичний порядок порушувався неодноразово: кількох слуг не було на місці, а ті, кого побачила Мері, скрадались або тікали від неї з блідими, переляканими обличчями. Але ніхто не наважився сказати їй жодного слова.
Мері й раніше чинила так, як їй заманеться, а оскільки сьогодні й словом не було з ким перекинутися, тож вирішила, що відразу піде гратися під деревом біля веранди. Вона насмикала з куща гібіскуса великих червоних квіток й уявляючи, що робить клумби, втикала їх в маленькі купки землі. Однак обране заняття її анітрохи не заспокоїло. Навпаки злості тільки додавалося й дівчинка бурмотіла собі під ніс все, що скаже няні, коли та повернеться.
– Свиня! Свиня! Свиняча дочка! – захлинаючись від люті, промовляла вона найстрашніші для індусів образи.
Так тривало доти, аж доки дівчинка не почула, що її мама вийшла з кимось на веранду. Вони зупинились і заговорили якимись тривожними приглушеними голосами.
Мері знала, що молодий блондин, який стояв поруч з матір’ю, був офіцером і нещодавно приїхав з Англії. Дівчинка уважно подивилася на нього й відзначила, що на вигляд він був ще зовсім юним. Потім перевела погляд на маму.
За будь-якої слушної нагоди Мері придивлялася до неї, бо Мем Сагіб («біла пані») – а дівчинка подумки називала свою маму так само, як і слуги-індуси – була високою, стрункою, гарною. На її обличчі вирізнялися великі усміхнені очі й трохи кирпатий маленький носик, а волосся нагадувало хвилястий шовк. Вона носила красиві пишні сукні з тонкої тканини і на них, як казала собі Мері, «повно мережив». Цього ранку на вбранні «білої пані» було ще більше мережив, ніж зазвичай, але її очі зовсім не сміялися. Широко розкриті, вони уважно дивилися на молодого офіцера.
– Невже все так погано? Справді? – почула Мері слова матері.
– Жахливо, – тремтячим голосом відповів молодик. – Жахливо, пані Леннокс. Ви мали б виїхати в гори два тижні тому.
Мем Сагіб заломила руки.
– О, я знаю, що мала б виїхати, – схлипнула вона. – Я зосталася тільки через це дурне приймання. Яка ж я дурепа!
У цей момент від хатин слуг почулися такі відчайдушні голосіння, що жінка мимоволі схопилася за плече молодого офіцера, а Мері затремтіла з голови до ніг. Крики ставали дедалі голоснішими.
– Що це? Що це? – злякано прошепотіла пані Леннокс.
– Знову хтось помер, – впевнено проказав блондин. – Ви не казали, що серед ваших слуг теж є хворі.
– Я не знала! – скрикнула Мем Сагіб. – Ходімо зі мною, йдемо звідси! – вона різко повернулася й забігла в дім.
Згодом Мері зрозуміла, чому той ранок був таким зловісним. Сталося найжахливіше: до них докотилася епідемія холери, і люди вмирали, як мухи. Уночі захворіла Ая, а коли пролунали крики в хатинах слуг, вона померла. Наступного дня ще троє слуг віддали богу душу, а решта розбіглися. Паніка охопила всіх, адже смерть не оминала жодного будинку.
