Упродовж усієї зими 1927–1928 років офіційні представники федерального уряду проводили доволі незвичне та дуже таємне дослідження стану старого Інсмутського порту, що в Массачусетсі. Широка громадськість уперше дізналася про все це лише в лютому, коли провели цілу серію облав та арештів, які спричинили повне знищення, за допомогою здійснених із дотриманням необхідних заходів безпеки вибухів і підпалів – величезної кількості напіврозвалених, спорожнілих будинків, в яких практично неможливо було жити і вони просто захаращували берегову лінію. Містяни, котрі не вирізняються посиленою цікавістю, поставилися до цієї акції всього лише як до чергових, нехай навіть і непересічних, але все ж цілком спонтанних спроб влади встановити заслін на шляху постачання до країни контрабандного алкоголю.
Та найдопитливіші люди звернули увагу на небувало широкі масштаби проведених арештів, численність задіяних у них працівників поліції, а також на атмосферу секретності, в якій проходило вивезення затриманих. Відтак не було жодних звісток про суд або хоча б про висування якихось звинувачень. Більше того – ніхто із затриманих згодом так і не з’явився в американських в’язницях. Пізніше поширилися суперечливі чутки про якусь нібито вкрай небезпечну недугу, концентраційні табори, розміщення арештантів по численних військових і військово-морських в’язницях. Проте всі ці патякання не мали під собою якихось реальних підстав. Інсмут втратив значну частину своїх жителів, і лише останнім часом стали з’являтися ознаки певного пожвавлення його суспільного життя.
Скарги на свавілля влади, які лунали від численних ліберальних організацій, розглядалися і вивчалися в ході довгих конфіденційних слухань. Услід за ними представники урядових відомств провели інспекції по мережі пенітенціарних закладів. Однак у результаті таких інспекцій їхні організатори зайняли вкрай пасивну позицію з питань, що настільки хвилювали їх раніше, якщо не сказати більше – немов води в рот набрали. Довше за всіх чинили опір представники преси, однак і вони, врешті-решт, заявили, що готові співпрацювати з урядом. Лише один-єдиний бульварний часопис, на який практично ніхто і ніколи не звертав уваги через дешеву сенсаційність більшості його матеріалів, опублікував повідомлення про такий собі глибинний підводний човен, що нібито випустив у відкрите море неподалік від так званого Рифу Диявола серію торпед, за якихось півтори милі від гавані Інсмуту.
Самі ж мешканці цього міста та його околиць вельми жваво обговорювали між собою нещодавні події, проте вважали за краще не базікати про них із чужинцями. Життя навчило їх міцно тримати язика на припоні, а тому неможливо було силою витягнути з них додаткову інформацію. Крім цього, вони і справді знали зовсім мало, та й сама велика зона пустельних і безлюдних солоних боліт, що домінували в ландшафті цієї місцини, практично повністю ізолювала їх від будь-яких контактів із жителями глибинних регіонів країни.
Щодо мене, то я все ж маю намір кинути своєрідний виклик і порушити заборону щодо цих події. Упевнений: результати моїх дій виявляться настільки масштабними, що шокують і викличуть моторошну відразу до всього того, що вдалося виявити в Інсмуті в ході тих грандіозних поліційних рейдів і облав. Більше того, те, що вони знайшли під час акцій, може мати далекосяжне та неоднозначне пояснення. Не беруся судити, якою мірою відображає реальний стан речей навіть та інформація, яку мені повідомили особисто, й усе ж маю достатньо підстав відмовитися від будь-яких нових спроб докопатися до глибшої істини. Своєю чергою мені випала нагода як нефахівцю ознайомитися впритул із цією справою, тому вважаю за краще утриматися від проголошення тієї чи іншої конкретної позиції, яка може спонукати мене до рішучіших дій.
Річ у тім, що я втік із Інсмута внаслідок стадного інстинкту вдосвіта 16 липня 1927 року, і саме мені належить авторство тих панічних закликів до урядових інстанцій якомога швидше провести службове розслідування й ужити конкретних і термінових заходів, які привернули б увагу до цієї справи.
Доти, доки ця справа була, як то кажуть, свіжим об’єктом офіційного розслідування, я цілком свідомо мовчав, як риба; проте зараз, коли вона вже стала історією і більше не привертає до себе уваги навіть найдопитливіших людей, я вирішив поступитися давній жадобі поділитися власними враженнями про тих кілька страшних годин, які провів у переповненому хворими чутками зловісному порту, який, безумовно, можна назвати гаванню смерті та сатанинської хтивості. Сама по собі така розповідь допоможе мені повернути віру в себе і в свої можливості, а також переконатися в тому, що я був аж ніяк не першим, кого здолала зараза жаских галюцинацій. До того ж це допоможе мені зібратися із силами перед тим, як вдатися до певного планованого, важливого та відчайдушного кроку.
Я ніколи не чув про Інсмут аж до того самого дня, коли він уперше і, наразі, востаннє з’явився перед моїми очима. У ті дні я святкував своє повноліття в туристичній поїздці Новою Англією, яка передбачала відвідини визначних пам’яток, антикварних крамничок і місць, пов’язаних із різними гілками нашого генеалогічного дерева. Зокрема, з давнього Ньюберіпорта я хотів вирушити прямо до Архема, де збереглися родинні корені моєї матері. Своєї машини я не мав, тому мандрував потягом та автостопом, щоразу прагнучи підібрати якнайдешевший спосіб пересування. У Ньюберіпорті мені порадили краще податися до Архема потягом, і саме перебуваючи біля кас тамтешнього вокзалу та переймаючись сумнівами через дорожнечу квитків, я вперше почув про існування такого міста, як Інсмут. Кремезний і вельми меткий касир, котрий, судячи з його промови, не був уродженцем цих країв, перейнявся симпатією до мого прагнення проявляти в усьому розумну економію та запропонував цілком несподіваний вихід із мого скрутного становища.
