Усі знають, що смерть неминуча, але оскільки вона не близька, то ніхто про неї не думає.
Аристотель
Моє життя назавжди змінила звістка про смерть кращого друга. Ядучий біль, що просяк кожну літеру лиховісного листа, осів на дні мого застиглого серця. Коли я слізно поглинав слова, скороспішно написані його дружиною, здавалось, що шестерінки всіх годинників на світі враз зупинилися. Туга, що вона поширювалася кожною моєю здоровою жилою, зрештою настільки збільшилась, що виривалася із грудей, перехоплюючи мені подих.
Щотижня в своєму поштовому ящику я із захватом знаходив листа від свого друга Найдена. Наші дружні вузда міцно трималися ще зі шкільного віку. Так склалась доля, що невдовзі, як Найден отримав диплом, у подорож рікою Стікс відправився його заможненький дід, чий спадок оцінювали в кілька мільйонів. Усе багатство, включно з розкішним маєтком, перейшли у розпорядження мого друга. А він, пройнятий неземними радощами, навіть освідчився своїй коханій Роналіні й подарував нареченій коштовну родинну каблучку. Хлопець перебрався до Франції, на півострів Бретань, й оселився серед її легендарних лісів, зачарованих озер та містичних гаїв.
Щоразу у своїх листах Найден нарікав мені на сірість та блідоту навколишньої природи, на той гнітючий настрій, що він щоразу опосідав його молоде серце. Густий туман не сходив з гладких озерних поверхонь, а дощі безперестанку спускалися на сирий бретонський ґрунт. А втім, мій друг усе ніяк не міг натішитися своїй щасливій долі та небувалому везінню, котрі враз змінили русло його життєвої ріки.
Наприкінці листів Найден запрошував до себе в гості, а я щоразу відповідав, що з нетерпінням чекаю нашої зустрічі, хоча й усвідомлював, що ніколи не наважусь на такий далекий візит. Одначе життя зробило підступний оберт, вгнавши мені у душу не тільки палкий смуток, але й тривке почуття провини від нестриманої обіцянки. В один момент із заклопотаного голодранця я перетворився на достатнього чоловіка з купою вільного часу, аби провести близьку мені людину в останню дорогу.
Я пам’ятав Найдена зовсім молодим. Чорнявим, худеньким парубком з виголеним обличчям, що повсякчас жалівся на свій дитячий вигляд. З нас двох мене завше вважали старшим через високій зріст та жорстку щетину, хоча насправді Найден мав за плечима на два літа більше за мене. Проте його неперевершена кмітливість безперестанку нас рятувала навіть у найбільш безвихідних ситуаціях. Веселість, бадьорість, доброта – усе це й досі жило в моїй пам’яті при кожній згадці про Найдена. Весь час. Допоки я наочно не побачив застигле постаріле тіло свого друга.
Усі мої картинки й барви в голові нараз змінилися, як замінюють вигорілі свічки в хатинах, коли я уздрів його обличчя на білому простирадлі, а худорляве тіло, що воно обрамлене дерев’яною труною, в чорному костюмі. Я споглядав заплющені очі товариша, але бачив іншу людину, що потроху витісняла в думках такий закоренілий образ Найдена… Фіолетові вуста, немовби розфарбовані чорнилами молюсків, непорушно стиснулися у міцні кайдани тиші. Ще ніколи синява під очима Найдена не мала такий гнітючий вигляд, як в ту мить, коли вона встелилася на зблідлу шкіру чоловіка.
Я підійшов ближче, не здатний відвести погляд од бездиханного тіла, що колись бадьоро стрибало парканами. Сильні руки, що постійно сперечались з моїми у затятій боротьбі на ліктях, нерухомо спочивали на остиглих грудях. Вічність заповнила порожнечу, де до цього мешкала душа…
Картання невгамовно роздирали моє вразливе серце, і усе ніяк я не міг збагнути, чому спам’ятався лише в останню мить, коли одинока піщинка Найденового годинника неквапливо звалилася у безодню? Проте вже за мить повз мого носа промайнув зачарований аромат фіалок, який лавиною почуттів розливався пустелями мого тіла, і я притьма згадав, що постійно мене утримувало в чотирьох стінах.
З тіні кімнатного морока, переступивши поріг, з’явився чарівний образ, перед яким я роками схилявся на коліна. Я марив ним, як райським плодом – таким спокусливим і таким далеким. Але обпікшись холодом його серця, я навіки полишив марні спроби ним заволодіти. І ось контури цього образу, осявані надщербленим місяцем та блідим вогнем настільної свічки, набули форми граційної жінки, вбраної у довге чорне плаття. Стрімкий протяг, що вільно гуляв просторими кімнатами та довжелезними коридорами занехаяного маєтку, сколихнув вбрання Роналіни, котра зайшла в опочивальню свого коханого чоловіка.
– Ви таки приїхали. – Претензійно зазначила вона. – Не минало й миті, щоб у своїй передсмертній гарячці Найден на згадав про вас. Він не полишав сподівань, що зможе востаннє вас побачити. Що ви стримаєте обіцянку й завітаєте в гості, перш ніж пітьма затьмарить йому очі. Вочевидь, дарма. Дарма він тішив надії, що його ображений, покинутий друг таки наважиться зустрітися з ним віч-на-віч. Він помер із думкою, що ви ніколи не пробачите йому цей вчинок.
– Я не мав часу.
– Брехня! – впевнено відрекла вона.
– І грошей.
– Ви просто сиділи, уп’явшись поглядом в одну точку, й боялися роззирнутися навкруги! Бо тоді б усвідомили, що зовсім не бідні.
