Бідна, бідна моя Україна… Це кажу вголос я, Ірена Карпа, у ХХІ столітті, а не котрийсь із високочолих заплаканих класиків сто чи двісті років тому. Я дивлюся останні новини – у Фейсбуку, у телевізорі, чую їх по телефону. І плачу гіркими сльозами, на які здатні лише безсила лють і болюче співчуття. У такі миті мені байдужі пафос і банальність моїх слів. Мозок просто безсилий охопити масштаб трагедії, у котрій цієї миті живуть мільйони моїх співвітчизників. Безкінечні звістки про загибель солдатів на Сході. Падіння гривні. Змаління всіх виплат. Зростання цін. Паніка. Страх, що ворог захопить нові й нові території. За що нам це? Чому? Невже ми досі не заплатили за уявні та наявні помилки предків, якими б вони не були? Бідна, бідна моя Україна. І коли це все закінчиться, питаю себе я, питаєте себе ви, питають усі: від селянина до політолога, від журналіста до шкільної вчительки і, певно, навіть знахарів і відьмаків. «Молодих покалічать і уб’ють, старі помруть з голоду!» – у телефоні аж буяє оптимізмом мама. То там, то сям люди говорять про голодний бунт і Третій Майдан. Усе змінюється блискавично: поразки, перемоги, прогнози, припущення.
Аж тут, наче відчуваючи, про що я думаю, мені телефонує знайома волонтерка Юля. Що ти там, каже, Карпа, в депресію не впадаєш? Та от тримаюся, як у мультиках, за краєчок прірви, бо який сенс від тої депресії. Отож і я так, каже вона. І мені в голові не вкладається, як вона може нас порівнювати – себе, таку активну, яке робить надзвичайно багато для бійців, поранених, сиріт, з ранку до ночі шукаючи гроші на гострі потреби, все купуючи й відправляючи адресантам на передову і – що найважче – отримуючи звістки про смерть вчорашніх опіканців, із такою нездалою мною. Нічо, каже Юля, єдине, що рятує, – це спортзал. Хоч трохи мозок відключається. Я ото навіть думала на пару днів поїхати відпочивати, а який сенс? Однаково мозок буде тут.
Поки кладу слухавку, очі натикаються на звичайний фейсбучний мотиватор. На тлі загальної харчово-гривневої паніки такі речі привертають увагу за принципом виключення: «Справжня перемога для нас – це перемога над своїм негативним мисленням». Я завжди з підозрою ставилася до різноманітних людей «на позитивчику». Вони мають звичку особливо ні в що глибоко не вдаватися – я такий собі позитивний, нащо мені ваші проблеми. (Один такий цілком культовий персонаж, пам’ятаю, під час протистояння на Майдані у грудні дивився на все з місточка, «бо ж страшно», що потім, зрештою, не завадило йому зі сцени горлати геройські гасла і всіляко настроювати інших на «позитивчик».) Що ж, кожному своє. Знаю одне – усі, хто волонтерить, так чи інакше пропускають той біль світу крізь себе. Вроджена емпатія? Пристрасть до самопожертви? Бажання робити світ кращим у будь-який спосіб, бо так навчилися в дитячих книжках і героїчних фільмах? Хтозна. Достеменно одне – вони ніколи не стоять осторонь. Розгрібаючи найгірші, найбільш стресові ситуації, самі залишаються притомними. Що допомагає їм вижити? Юля каже – спортзал…
У цій книзі – про волонтерство і не тільки – зібрано чимало історій від найкращих українських авторів. (Усіх улюблених заманити, на жаль, не вдалося. Причини на те були різні – у когось брак часу, у когось небажання загравати з подібними темами, «невідчуття» їх.) Але вийшло далеко не зле. Вийшло, як би то сказати, вчасно. І значно ширше, ніж уявлялося на початку, – думала, буде збірка струнких і стриманих есеїв від українських опініон-мейкерів. А на виході одержали строкатий килим із віршів, есеїв, щемливих оповідань і ріал-таймових записок. Хтось сильно заглиблювався в деталі, проблематику, саму суть феномену волонтерства, хтось лише пройшов по дотичній, геніально зачепивши ті струни, що найбільш зрезонують у читацькій душі. Кожен сам для себе вирішує, наскільки кон’юнктурною чи пропагандистською є соціальна тематика. Як на мене, хороший автор інтуїтивно уникне ризику творити штампи. Війна, до якої найбільший стосунок має українське волонтерство, – тема неоднозначна, гостра, болюча і значно об’ємніша, ніж ми зараз можемо собі уявити.
Як там у Жадана?
Прийде час, і яка-небудь наволоч
обов’язково буде писати про це героїчні вірші.
Прийде час, і яка-небудь наволоч
скаже, що про це взагалі не треба писати.
Ірена Карпа
