Передмова до українського видання
Якщо ви відносно молода людина і вперше взяли в руки цю книгу, то вам, можливо, буде цікаво дізнатися, що в Радянському Союзі вона була 20 років забороненою, але її читали, і досить широко. Розповсюджувалася виключно у Самвидаві, а потім і в Тамвидаві. Самвидавом займалися розповсюджувачі-добровольці, які на свій страх і ризик копіювали на друкарських машинках рукопис, що їм сподобався, передавали його своїм знайомим, а ті самі сідали за друкарську машинку. Ось так тираж, розпочинаючи з чотирьох примірників, множився цілком стихійно й іноді досягав значних чисел. Зрозуміло, що кожен примірник прочитувався багатьма людьми, отож кількість читачів значно перевищувала число роздрукованих примірників тексту. Саме це мав на увазі Олександр Галич, написавши в одній зі своїх пісень: «Эрика» берет четыре копии, вот и все и этого достаточно» («Еріка» – марка німецької друкарської машинки. – В.В.)
При цьому всі учасники самвидавського процесу, письменники, видавці й читачі не лише жодної матеріальної вигоди зі своєї діяльності не отримували, але й ризикували власним благополуччям, а в окремих випадках навіть свободою.
Поступово Самвидав став витіснятися Тамвидавом. Твори, які ходили по руках усередині країни, якимось чином потрапляли на Захід, там уже видавалися у вигляді нормальних книг і потім поверталися в нашу країну, куди їх завозили (знову ж таки, ризикуючи нарватися на серйозні неприємності) туристи, журналісти, дипломати, спортсмени, моряки та інші люди, котрі мали можливість пересікати вітчизняні рубежі.
Оскільки ця книга вважалася сатиричною, такою, що висміює радянські порядки, автор зазнав гонінь, був виключений зі Спілки радянських письменників, видворений із Радянського Союзу і позбавлений радянського громадянства. До цього часу книга уже була перекладена на три десятки мов, чим автор був задоволений, але все ж таки йому мріялось, що колись настане час і книга цілком легально буде видана в рідній країні, стане широко доступною його співвітчизникам. Чимало письменників цього ніколи не дочекалися, але автору «Чонкіна» пощастило. У грудні 1988 року вийшов номер журналу «Юность» з першими розділами роману і три з половиною мільйони примірників тиражу були миттєво розхоплені.
З тих пір минуло ще чверть віку. Ця книга перевидавалася безліч разів на хорошому папері, в красивих обкладинках, і, звичайно, мені це приємно. Але якими б привабливими не були сьогоднішні видання, а ті, самвидавські, на кепському папері, не надто вміло зшиті й зачитані до дір, викликають в мені особливе почуття. Зі збережених тодішніх видань «Чонкіна» мені особливо дорогі два машинописних – російською та литовською мовами, і з не зовсім товарним виглядом підпільне видання польської «Солідарності».
Чудовий поет Максиміліан Волошин якось висловився так: «Почетней быть твердимым наизусть и списываться тайно и украдкой, при жизни быть не книжкой, а тетрадкой». Але все ж таки, як то мовиться, свобода ліпше, аніж несвобода, і слава Богу, що тепер книги можна писати, видавати і читати не таємно і не потайки, а автор, видаючи книгу, ризикує тільки тим, що її не сприйме читач. У цьому розумінні у книги, яку ви відкрили, доля щаслива. Вона вижила в суворі роки заборон, але випробування свободою також витримала, про що свідчить те, що вона регулярно перевидається російською та іншими мовами світу й загальний тираж її обчислюється мільйонами примірників.
Українською мовою це друге видання. Перше вийшло в 1992 році і, за свідченням перекладача книги Михайла Каменюка, тоді розійшлося миттєво. Сподіваюся, це саме трапиться і тепер. Якщо вам вона також сподобається, то майте на увазі, що вся історія життя і пригод її героя – солдата Івана Чонкіна – від молодих літ до старості викладена в трьох книгах, а це лише перша з них. Сподіваюся, прочитавши її, ви захочете дізнатися, що з героєм трапилося надалі, і придбаєте всю трилогію.
Дякую!
Володимир Войнович
Особа недоторканна
Частина перша
Було це чи не було, тепер уже точно не скажеш, бо випадок, із якого розпочалася (і триває майже до наших днів) уся історія, трапився в селі Красне так давно, що й очевидців відтоді майже не зосталося. Ті, які лишилися, розповідають по-різному, а деякі й зовсім не пам’ятають. Та й, правду кажучи, не такий це випадок, аби тримати його в пам’яті стільки часу. Щодо мене, то я зібрав докупи все, що чув з цього приводу, і додав трохи од себе, додав, можливо, навіть більше, ніж чув. Урешті-решт, історія ця здалася мені настільки кумедною, що я вирішив викласти її письмово, а коли вона вам видасться нецікавою, нудною чи навіть дурною, так сплюньте і вважайте, ніби я нічого не розповідав.
Трапилося це начебто перед самою війною – чи то наприкінці травня, чи то на початку червня 1941 року, – в цей приблизно час.
Стояв звичайний, спекотний, як буває в цю пору року, день. Усі колгоспники були зайняті на польових роботах, а Нюра Бєляшова, яка служила на пошті, прямого відношення до колгоспу не мала і була цього дня вихідна, поралася на своєму городі – підгортала картоплю.
