«Залиш надію всяк, хто сюди входить». Ці слова поспіхом виведені криваво-червоною фарбою на стіні банку «Кемікел» на розі Одинадцятої та Першої; літери великі, помітні навіть із заднього сидіння таксі, що непевними ривками суне вперед у потоці машин з Волл-стрит. Щойно Тімоті Прайс помічає їх, автобус з рекламою «Знедолених» зупиняється, затуляючи краєвид, однак двадцятишестирічному Прайсу, котрий працює на компанію «Пірс та Пірс», байдуже: він обіцяє водієві п’ять доларів, якщо той увімкне радіо голосніше, бо на хвилі WYNN[1] грає «Будь моєю крихіткою»,[2] і темношкірий водій, вочевидь, не американець, слухає його.
– Я винахідливий, – говорить Прайс. – Я креативний, молодий, непедантичний, високомотивований та висококваліфікований. По суті, я кажу, що суспільство не може собі дозволити втратити мене. Я – його актив.
Прайс заспокоюється, продовжує дивитись у брудне вікно таксі, ймовірно – на слово «страх» у червоному графіті на стіні «Макдональдса» на розі Четвертої та Сьомої.
– Тобто факт лишається фактом – всім начхати на роботу, всі ненавидять свою роботу, я ненавиджу свою роботу, ти сказав, що ненавидиш свою. Що мені робити? Повернутися до Лос-Анджелеса? Це не варіант. Я перевівся з Каліфорнійського університету до Стенфорду не для того, щоб із цим миритися. Та невже я один вважаю, що ми недостатньо заробляємо?
Немовби в кіно, з’являється другий автобус, і слово знову затуляє реклама «Знедолених». Автобус справді інший, бо хтось написав «лесбійка» через все обличчя Епоніни.
Тім вигукує:
– У мене тут кооператив, квартира у Гемптонсі,[3] заради Бога!
– Батьків, друже. Це квартира твоїх батьків.
– Я викуплю її у них. Та зроби ж, бля, голосніше! – гаркає він на водія мимоглядно, «Кристалз»[4] досі реве з динаміків.
– Голосніше не вийде, – здається, каже таксист. Тімоті не зважає на нього і роздратовано провадить далі:
– Я б лишився в цьому місті, якби вони встановили в таксі магнітоли «Блаупункт». З динаміками ODMIII чи ORCII… – Його голос стає м’якшим. – Чи одними, чи іншими. Це круто, друже, дуже круто.
Жаліючись далі, він знімає з шиї дорогий на вигляд плеєр:
– Чесно, ненавиджу жалітись – на сміття, бруд, хвороби, на те, яке огидне насправді це місто, бо ти знаєш і я знаю, що це – свинарник…
Говорячи, він відчиняє новенький дипломат «Тумі» з телячої шкіри, придбаний у «Д. Ф. Сандерз», вкладає вокмен поряд із складаним стільниковим телефоном «Іза» від «Панасонік», не більшим за гаманець (раніше у нього був мобільний «9000 Порта» від «НЕК»), й дістає свіжу газету.
– В одному примірнику – лише одному, – нумо подивимось… Задушені моделі, скинуті з дахів немовлята, вбиті у підземці діти, мітинг комуністів, вбивство боса мафії, нацисти… – Він збуджено гортає сторінки. – Бейсболісти, хворі на СНІД, ще мафіозне лайно, затори, безпритульні, різні маніяки, педики дохнуть на вулицях, наче мухи, сурогатні матері, скасування якоїсь мильної опери, діти вдерлись до зоопарку, щоб катувати та підпалювати тварин живцем, ще нацисти… І фішка в тому, що це все тут, у цьому місті, а не деінде, ця гидота. Стоп, чекай – ще нацисти, затор, затор, діти-дилери, діти з чорного ринку, діти зі СНІДом, діти-наркомани, будівля падає на дитину, дитина-маніяк, затор, обвалився міст…
Він зупиняється, глибоко вдихає і тихо каже, дивлячись на жебрака на розі Другої та П’ятої:
– Двадцять четвертий за сьогодні. Я веду облік. – І запитує, не відводячи погляду: – Чому ти не носиш темносиній шерстяний піджак з сірими штанами?
