Американський психопат

Американський психопат
О книге

Від таких, як Патрік Бейтмен, суспільство очікує досконалості. Обернувшись на близнюків у брендових костюмах, в обставлених статусними речами квартирах у модному районі, молоді успішні американці з Воллстрит хочуть зробити Землю кращою – і втрачають ґрунт під ногами. Серед будинків-вулканів під небом – театральною фоновою декорацією – життя Патріка Бейтмена перетворюється на суцільну кокаїнову галюцинацію. Вбивати, щоб урятувати світ від волоцюг, проституток, геїв та щурів, шукати сенс життя, копирсаючись у крові та плоті, і прийти до тями не від кохання, а після банального вуличного пограбування…

Книга издана в 2016 году.

Читать Американський психопат онлайн беплатно


Шрифт
Интервал

Обережно! Ненормативна лексика!

Ця книжка є художнім твором. Усі персонажі, події та діалоги, за винятком побіжних посилань на громадських діячів, продукцію чи послуги, вигадані, не мають стосунку до живих людей або наміру засуджувати продукцію чи послуги будь-якої компанії.

Присвячується Брюсу Тейлору

* * *

И автор записок и самые «Записки», разумеется, вымышлены. Тем не менее такие лица, как сочинитель таких записок, не только могут, но даже должны существовать в нашем обществе, взяв в соображение те обстоятельства, при которых вообще складывалось наше общество. Я хотел вывести перед лицо публики, повиднее обыкновенного, один из характеров протекшего недавнего времени. Это – один из представителей еще доживающего поколения. В этом отрывке, озаглавленном «Подполье», это лицо рекомендует самого себя, свой взгляд, и как бы хочет выяснить те причины, по которым оно явилось и должно было явиться в нашей среде. В следующем отрывке придут уже настоящие «записки» этого лица о некоторых событиях его жизни.

Федір Достоєвський. Записки з підпілля

Люди часто помиляються, гадаючи, що вихованість свідчить лише про щось хороше. Чимало варіантів поведінки можуть реалізовуватись у рамках пристойності. Ось що таке цивілізація – поводитися ввічливо, без протистояння. Однією з наших помилок є і натуралізм шістдесятих у стилі Русса, коли люди ставили питання:

«Чому не можна просто говорити те, що думаєш?» Цивілізація мусить ставити певні обмеження. Якби ми слухались кожного, ми б повбивали один одного.

Міс Гарні Манери (Джудіт Мартін)

І коли все зруйнувалося – Всім було байдуже.

Токінґ Гедз

Перше квітня

«Залиш надію всяк, хто сюди входить». Ці слова поспіхом виведені криваво-червоною фарбою на стіні банку «Кемікел» на розі Одинадцятої та Першої; літери великі, помітні навіть із заднього сидіння таксі, що непевними ривками суне вперед у потоці машин з Волл-стрит. Щойно Тімоті Прайс помічає їх, автобус з рекламою «Знедолених» зупиняється, затуляючи краєвид, однак двадцятишестирічному Прайсу, котрий працює на компанію «Пірс та Пірс», байдуже: він обіцяє водієві п’ять доларів, якщо той увімкне радіо голосніше, бо на хвилі WYNN[1] грає «Будь моєю крихіткою»,[2] і темношкірий водій, вочевидь, не американець, слухає його.

– Я винахідливий, – говорить Прайс. – Я креативний, молодий, непедантичний, високомотивований та висококваліфікований. По суті, я кажу, що суспільство не може собі дозволити втратити мене. Я – його актив.

Прайс заспокоюється, продовжує дивитись у брудне вікно таксі, ймовірно – на слово «страх» у червоному графіті на стіні «Макдональдса» на розі Четвертої та Сьомої.

– Тобто факт лишається фактом – всім начхати на роботу, всі ненавидять свою роботу, я ненавиджу свою роботу, ти сказав, що ненавидиш свою. Що мені робити? Повернутися до Лос-Анджелеса? Це не варіант. Я перевівся з Каліфорнійського університету до Стенфорду не для того, щоб із цим миритися. Та невже я один вважаю, що ми недостатньо заробляємо?

Немовби в кіно, з’являється другий автобус, і слово знову затуляє реклама «Знедолених». Автобус справді інший, бо хтось написав «лесбійка» через все обличчя Епоніни.

Тім вигукує:

– У мене тут кооператив, квартира у Гемптонсі,[3] заради Бога!

– Батьків, друже. Це квартира твоїх батьків.

– Я викуплю її у них. Та зроби ж, бля, голосніше! – гаркає він на водія мимоглядно, «Кристалз»[4] досі реве з динаміків.

– Голосніше не вийде, – здається, каже таксист. Тімоті не зважає на нього і роздратовано провадить далі:

– Я б лишився в цьому місті, якби вони встановили в таксі магнітоли «Блаупункт». З динаміками ODMIII чи ORCII… – Його голос стає м’якшим. – Чи одними, чи іншими. Це круто, друже, дуже круто.

Жаліючись далі, він знімає з шиї дорогий на вигляд плеєр:

– Чесно, ненавиджу жалітись – на сміття, бруд, хвороби, на те, яке огидне насправді це місто, бо ти знаєш і я знаю, що це – свинарник

Говорячи, він відчиняє новенький дипломат «Тумі» з телячої шкіри, придбаний у «Д. Ф. Сандерз», вкладає вокмен поряд із складаним стільниковим телефоном «Іза» від «Панасонік», не більшим за гаманець (раніше у нього був мобільний «9000 Порта» від «НЕК»), й дістає свіжу газету.

– В одному примірнику – лише одному, – нумо подивимось… Задушені моделі, скинуті з дахів немовлята, вбиті у підземці діти, мітинг комуністів, вбивство боса мафії, нацисти… – Він збуджено гортає сторінки. – Бейсболісти, хворі на СНІД, ще мафіозне лайно, затори, безпритульні, різні маніяки, педики дохнуть на вулицях, наче мухи, сурогатні матері, скасування якоїсь мильної опери, діти вдерлись до зоопарку, щоб катувати та підпалювати тварин живцем, ще нацисти… І фішка в тому, що це все тут, у цьому місті, а не деінде, ця гидота. Стоп, чекай – ще нацисти, затор, затор, діти-дилери, діти з чорного ринку, діти зі СНІДом, діти-наркомани, будівля падає на дитину, дитина-маніяк, затор, обвалився міст…

Він зупиняється, глибоко вдихає і тихо каже, дивлячись на жебрака на розі Другої та П’ятої:

– Двадцять четвертий за сьогодні. Я веду облік. – І запитує, не відводячи погляду: – Чому ти не носиш темносиній шерстяний піджак з сірими штанами?



Вам будет интересно