Ніхто ще не знав, що незабаром – війна.
Ніхто й гадки не мав, що мине менше року, і на пошматовану землю впаде перший убитий і перша мати буде битися головою об стіл.
Люди жили повсякденними клопотами; клопоти ці їм здавалися набагато важливішими од тривожних подій у Європі. І якійсь тітці Ганні її зозуляста важила більше, аніж усі міжнародні події разом узяті.
Хоча й сюди, якщо придивитися пильніше, докочувався відгомін далекої поки що війни.
Найрегулярніше про закордонні події дізнавалися з газет.
Надходило їх у Тарасівку аж тридцять три штуки: на два двори по одній. Передплачували б, може, і більше, коли б розносили щодня, а то двічі на тиждень: у четвер і неділю. Іншого листоношу давно б уже без хліба з’їли, бо не тільки ж газети, а й листи, і посилки, а там, гляди, кому й телеграма, щоб стрічали на станції. То той, кого мали стрічати, вже й онучі удома осушить, а телеграма все ще лежить у районі… Тож іншого листоношу давно б уже вигнали, а цього не чіпають: інвалід громадянської. Одна рука по плече одпанахана, друга – по лікоть, іде – рукавами порожніми світить. Цигарку скрутити і то жінку просить. Та ще і в спині два фунти осколків. То як на такого руку підняти?
Савелій Хоменко повернувся в село не одразу. Довго валявся по шпиталях, провонявся всілякими ліками так, що потім і духу їх не переносив, а медиків обходив дев’ятою дорогою. А як виписався, теж не спішив у село: подався у Харків – шукати протези. Хотів повернутись якщо і не з своїми, то хоча б із фабричними, бо людина без рук – не людина, а гірша цурупалка. Такому хіба що торбу на плечі та з ціпком попідтинню.
Але Хоменко був не з таких: помиратиме, а за милостинею руку не простягне. Тож коли йому врешті сказали, що нічим поки що не можуть допомогти – наука ще не доросла, – він тільки буркнув: «І на цьому спасибі», – та й подався світ за очі. Де він бродив, як жив – тарасівці так і не взнали: Савелій про те згадувати не любив, а коли хто цікавився, то сердивсь.
Сімнадцять літ не було чутно Савелія. Люди про нього вже й забули, тим більше що батько-мати померли, а порожню хату забрали в колгосп. Аж у тридцять шостому прокотилася чутка: повернувся Савелій. Та не сам – з жінкою. Вона якась аж на жінку не схожа: як хвойда, обстрижена, та ще й в окулярах.
– А яку б ви хотіли? Хай дякує Богові, що хоч така за нього пішла.
– Як же вона з ним, бідолашна, й живе? Він же й матні сам не розстібне.
– Якось та живе, якщо досі не кинула.
Повернувшись, Хоменко не став домагатися хати: поселилися в бездітної удови Василини. І за якісь кілька днів уся Тарасівка знала, що Хоменкова жіночка таки справді з-за вугла мішком прибита: мало того що окуляри носить, а ще й читає. І днює, й ночує з книжкою.
– І на хвильку книжку не випустить з рук, – розповідала удова, – їсть – і то книжку до носа… От побий мене грім, якщо я брешу!
– То вона, мо’, не нашої і віри?
– А кат її зна!.. Тіки я теперечки уночі замикаюся: ще візьме ножа та приріже…
Однак минав час, а Василина лишалась живою. В селі трохи пригасла цікавість до незвичайної пари, і все менше було охочих пройтися мимо двору та мов ненароком заглянути у вікна. Тим більше, що й Савелій, посидівши щось із тиждень у хаті, прийшов до сільради: давайте роботу.
Там довго чухмарили потилиці, роздумуючи, куди б приткнути каліку. На клуб поставити? Так який із нього буде завідуючий, як він і замка сам не навісить?.. Сторожувати до крамниці? Теж не виходить. Там же який не є, а крам. Ану ж полізуть злодії – що Савелій робитиме? Наставлятиме куксу: «Стій, бо устрелю»?..
Врешті Савелій сам підказав:
– А листоношею?
– Листоношею то мона було б… Тіки ж чи справитесь?
– Та якось уже справлюся.
Отак і став Хоменко листоношею.
Двічі на тиждень, в середу і суботу, до Хоролівки вирушала підвода. На підводі – бідони з вершками з-під сепаратора, попереду – їздовий, а поруч – Савелій із чорною порожньою сумкою через плече. Здадуть вершки, заїдуть на пошту, і вертається Савелій уже з набитою сумкою: і газети, й листи, а то, гляди, й посилка під боком.
На півдорозі до району – невеликий гайок. Їздовий, коли їдуть ще в район, обов’язково туди заверне. Зупинить коней, одкупорить крайній бідон:
– А скуштуємо, що вони сюди наколотили!
Прикладалися по черзі. Пили, скільки могли: дармове ж, не куповане! Савелія спершу канудило, потім звикнув: випивав по літрязі. Морда стала біла, молочна, навіть на шиї, сухій та захарчованій, геть розгладилися зморшки, і чи то од вершків, чи з якоїсь іншої причини жінка Савелія, до цього бездітна, розв’язала враз пупа. По хлопчикові, по хлопчикові, та всіх здорових, нівроку, наче бичків. Ще одне не встигне одмахати в колисці ноженятами, а вже друге до маминої циці дереться.
Однак навіть діти не одірвали її од книжок. З дітьми більше поралася Василина, вона їх і мила, і годувала, вони вже й самі з усім бігли до неї, а не до рідної матері. Бо матір поки од книжок одірвеш, то і в штаненята накладеш. Та ще до тата, якого дуже любили: стрічали всім гуртом ще за двором. Вийде, бувало, Савелій надвір, сяде навпроти сонечка, а вони по ньому, як кошенята.
