Після виходу у 2013 році першого накладу книги «Жіноче тіло…» я почала займатися її активною промоцією й не минала жодної нагоди представити її читачеві. Найбільш вдалим видався формат спілкування віч-на-віч із зацікавленими читачами: відкриті лекції, диспути, обговорення стали неодмінною частиною презентації книги та водночас моїм близьким знайомством з прихильниками та поціновувачами української народної культури.
Під час зустрічей серед ТОП-запитань звучало таке: «А коли буде «Чоловіче тіло…»?
Спочатку написання такої книги видавалося мені малоймовірною перспективою, адже загалом тіло чоловіка не настільки «багатофункціональне», як жіноче: менструальний цикл, дефлорація, вагітність, пологи, грудне вигодовування, клімакс притаманні лише жіночому організму, і саме ці біологічні етапи вагомо впливали на соціальний стан та становище жінки в суспільстві. Фізіологія ж чоловіка не мала такого впливу на його соціалізацію та статус у громаді. Отже, написати книгу «Чоловіче тіло…» за схемою «Жіночого тіла…» видавалося безпідставним.
У пошуках напрямку, в якому можна було б спробувати розкрити чоловічу тілесність українського доіндустріального сусільства ХІХ – початку ХХ століття, я спробувала звернутися до такого наукового напрямку, як «маскулінність».
Цей напрямок, виникнення якого у США та Європі припадає на 70-ті роки ХХ століття, покликаний дослідити соціокультурний досвід і практики чоловіків крізь призму гендерних досліджень та проблематизації нормативної гетеросексуальної орієнтації чоловіків (так звані квір-студії). У межах маскулінності значна увага приділяється й тілу чоловіка, ключовими темами є дослідження альтернативної чоловічої сексуальності (гомосексуалізм); канони чоловічої тілесності та зовнішньої привабливості; чоловіча гігієна й косметичний догляд за тілом; вплив реклами на формування уявлень про красиве і потворне тіло тощо.
Попри розуміння важливості аналізу зазначених вище тем доводиться констатувати, що у вітчизняній історико-етнологічній науці позаминулих століть означені напрямки не були в полі зору істориків та етнологів, а як наслідок – відсутні джерела, а отже, очевидна проблематичність реконструкції.
Поміж тим ідея-зернина написання книги про чоловіче тіло, посіяна читачами, не полишала мене, а, навпаки, почала розростатися у моїх думках дедалі більше. Я прискіпливо приглядалася до джерел, відшукуючи серед них ті, які могли б висвітлити та розкрити цю тематику.
Згодом я зрозуміла: написати книгу про чоловіче тіло у традиційному українському суспільстві можливо під кутом міфології та світоглядних уявлень.
Міфи були невід’ємною складовою архаїчного світогляду людей, які творили уявну «модель світу», в художній формі пояснювали різні явища природи та своє буття. Усе це разом не тільки становило фундамент і базу духовної культури, а й диктувало цілком практичні дії у повсякденні та обрядовості.
Взявши за основу етнографічні (польові записи етнографів позаминулих століть), фольклорні (пісні, приказки, прислів’я) та історичні (судові архівні справи) джерела, я спробувала реконструювати бачення людей минулого на людське тіло, вужче – чоловіче.
Зробити це було б неможливо, аби не ключові праці етнологів-теоретиків та етнографів-аматорів середини ХІХ – початку ХХ століття, імена яких вписані золотими літерами в історико-етнологічну науку.
Серед них В. Антонович (Колдовство. Документы – процессы – исследования (Репринтне видання: Чари на Україні), В. Гнатюк (Галицько-руські народні легенди; Етнографічні матеріали з Угорської Русі; Похоронні звичаї й обряди), З. Кузеля (Посижінє і забави при мерци в українськім похороннім обряді) та ін.
Серед фольклорних матеріалів найбільше у пригоді стали пісні, насамперед сороміцькі та жартівливі, які свого часу фіксували корифеї етнології та визначні діячі фольклористики, серед яких Ф. Вовк, В. Гнатюк, М. Максимович, З. Доленга-Ходаківський та ін. Ці тексти були упорядковані та видані нашими сучасниками, авторитетними фольклористами й філологами М. Сулимою і М. Красиковим, відповідно у збірках «Бандурка: українські сороміцькі пісні» та «Українські сороміцькі пісні» й «Українські жартівливі пісні». При опрацюванні українського фольклору у великій пригоді стали дослідження Л. Ставицької «Українська мова без табу. Словник нецензурної лексики та її відповідників. Обсценізми, евфеминізми, сексуалізми» і М. Лисюка «Еротизм в українському пісенному фольклорі».
При написанні книги були використані й судові архівні справи, які свого часу виявили, дослідили та ввели у науковий обіг В. Антонович (Колдовство. Документы – процессы – исследования. (Репринтне видання: Чари на Україні)) і М. Сулима (Сулима М. М. Гріхи розмаїті: єпитимійні справи XVII–XVIII ст.).
Згадані вище праці й опубліковані в них матеріали стали добрим фундаментом для написання цієї книги, за що я уклінно вдячна як попередникам, так і сучасникам.
Любий читачу, щиро сподіваюся, що, гортаючи сторінки цієї книги, ти дізнаєшся багато нового, цікавого, а подекуди неочікуваного та шокуючого. Зокрема, про те, як пояснювали першостворення людського (а це рівнозначне – чоловічого) тіла; як міфологізувалися частини тіла, в тому числі й статеві органи. Цікавими та водночас моторошними постають перекази про міфічного демона-коханця, який у тілі померлого чоловіка щоночі навідує вдову, аби кохатися з нею. Ти дізнаєшся про секрети любовної магії, про те, що робили наші прабабусі, аби причарувати коханого або ж, навпаки, помститися, наславши на зрадника «остуду» (імпотенцію»). Цікавими є світоглядні вірування про міфічне походження статевих і венеричних хвороб; неочікуваною стане традиція розваг і забав при мерці, що відбувалися під час поховального обряду, а також еротичні голосіння жінок-вдовиць тощо.
