Звичайно, я знав, що десь існує ця кнопка. У ній закладені всі коди ядерних арсеналів планети. Іноді я навіть подумував про людину, під чиїм шорстким пальцем знемагає від млості ця гладенька кнопочка. Можливо, цей палець належить Президентові, або – Головнокомандувачу, а можливо – начальникові Управління Безпеки. Хоч би як там було, але іноді, пізньої ночі, я завмирав від незрозумілого почуття – суміш солодкого очікування зі страхом – уявляючи цей спокійний, що згинається, як і належить, у трьох місцях, товстий палець з обгризеним нігтем. Іноді я ніби перевтілювався у самого володаря: не він, а я стояв біля напівосвітленого пульта в бункері, напівсонний, самотній, відімкнувши власним ключем потаємні двері святая святих. І всі образи – на людей, на суспільство, на світ – здіймалися в мені, коли я пестив вм’ятину заповітної кнопки.
Так, мені було солодко розгойдуватися на гойдалці почуттів, які то відроджувалися, то згасали самі собою. Колишні образи, ігнорування мене всіма, принижена гідність – прокидалися з небуття, оголювали у вищирі зуби: та зненацька думка про мільярди життів, великодушність, прощення всіх і вся – брали гору. І тоді подушечка мого пальця, що було розплескалася, повертала собі належний їй кулястий стан. Кнопочка, вона була моєю улюбленою іграшкою – під час нічного неспання: коли я, викотивши з гаража свій чорний «кадилак», під’їхавши на ньому до замаскованої під дачне селище бази, спускався під землю – щоб тут, у порожній просторій залі, при світлі однієї лише контрольної лампочки плекати своє почуття влади.
Нехай там, у денному житті, я був усього лише жалюгідним жебраком, ізгоєм, якого усякий норовить вдарити: для мене солодкі були ці удари! Я любив їх! Я – справжнісінький Президент, Головнокомандувач, начальник Управління Безпеки. Я навіть хотів, щоб удень мене якомога більше принизили – не пустивши на поріг дорогого ресторану, вдаривши по голові на зупинці: з тим більшою втіхою я буду пестити заповітну кнопочку цієї ночі. Пестити, покусуючи губи.
Коротко кажучи, всі ці дурощі колишньої уяви – я згадав про них, коли ця жінка почала верзти таке, що купи не трималося. Річ у тім, що мене у місті К. спіткала жахлива невдача: моє життя, мої плани, надії – все розвалилося, тріснуло по швах. Тому що я, виявляється, не мав жодної ваги, і навіть більше того: я був нікчема, ніщо. У їхніх очах. Я це відчув – як вони дивляться на мене. І мені ще сказали на прощання: «Ви нам не підходите. І взагалі – таких у нас багато». Коротше, вони не хотіли мене знати: ні в одному, ні в іншому міністерстві. Я намагався якось відстояти себе – простягав їм папери, твердив щось про витрачені зусилля. Мені було незручно самому говорити про свої чесноти. Вони дивилися на мене насмішкувато й чекали, коли я заберуся. Я не був для них талантом, аж ніяк.
Мої почуття загострювалися ще й від того, що я геть не вмів бачити в чинушах тих богів, якими вони себе уявляли. Проте був занадто гордий, щоб сказати їм в обличчя те, що про них думаю.
У готелі я витрусив вміст валізи просто у камін і довго дивився на полум’я, не в змозі прийти до тями. Праця мого життя зникла. Вона не потрібна. Нікому не потрібна. Я напрацював усе це, сподіваючись постати у повній красі одного чудового ранку. І ось цей ранок настав, і сяйво не з’явилося. Не з’явилось взагалі нічого. Окрім хіба що живого полум’я в каміні. Я був усе, і я був ніщо. І за вікном сіявся паскудний осінній дощ.
І оскільки я не міг далі сидіти в номері, споглядаючи крах надій, то вийшов у готельний безлюдний хол і сів у м’яке крісло, обличчям до нічного міста. І тоді, власне, з’явилася ця жінка – власне, дівчина. У джинсах і відкритій спортивній майці – у молодості білих похилих плечей і в млості довгої, що нескінченно переходила у груди, шиї.
Спочатку вона безцеремонно розпитала мене про моє горе – перед чим я, перебуваючи у вкрай розпачливому стані, не зміг встояти. А потім стала верзти ось таку нісенітницю:
– Бачите, я донька Президента, мені двадцять шість років. Ось ви скривджені долею, а я – покинута. Так, одурена і покинута.
Порожній хол і несправжнє місто, що світилося у вікні, діяли на мене дивно: так, як ніби дівчисько, що сиділо переді мною, було не з божевільні (це стало відразу зрозуміло), а справжнісінькою дочкою Президента. Тому замість того, щоби встати і піти, я її запитав:
– Якщо ви донька Президента – чому ж ви тут, у місті К., а не в столиці? І що ви взагалі робите в цьому зубожілому готелі?
На що вона, дивлячись мені в очі, тремтячим голосом відповіла:
– Я приїхала сюди сьогодні вранці, щоб з усім покінчити. У готелях таких міст, о третій годині ночі, в порожньому холі завжди знайдеш людину, яка тобі потрібна.
– І хто ж вам, даруйте, потрібен? – запитав я досить грубо, все ще сердитий на власну відвертість, бо ж відкрив їй, божевільній, душу.
– У такий час в нічному холі, – сказало дівчисько, – сидять самотні, сидять невдахи! І не сперечайтеся! Я не хотіла вас образити. Ви у розпачі і ви якраз мені, чоловічої статі, і потрібні.
