Коли Джона Ендроса почали долати думки про старість, він утішався тим, що його життя триватиме в дитині. Зловісні сурми вічного забуття лунали не так гучно, варто було йому почути тупіт маленьких ніжок або голосок, що белькотів у слухавку дитячі нісенітниці. Розмовляв він із донькою щодня о третій, коли дружина телефонувала з передмістя в контору; поступово ці дзвінки перетворилися для нього на найяскравішу подію дня.
До старості йому було ще далеко, та все життя він пнувся вгору урвистими скелями і, здобувши нелегку перемогу над бідністю і слабким здоров’ям, у свої тридцять вісім років плекав досить невибагливі ілюзії. Навіть донька подарувала йому не лишень радість. Через неї подружжя зробило паузу в шаленій близькості, через неї доводилося жити за містом, в якому за свіже сільське повітря розплачувалися нескінченними проблемами із покоївками та сутужною нуртою потягів.
Крихітка Еді приваблювала його передусім як утілення початку нового життя. Він любив саджати її до себе на коліна та, погладжуючи духмяну, м’яку голівку, розглядав голубі, як ранкове небо, зіниці. Та, ушанувавши цю традицію, він без жалю передавав дитя няньці. Сама жвавість дівчинки вже за десять хвилин його дратувала; Джон сердився, коли в будинку щось розбивали, а якось в неділю, коли Еді кудись сховала пікового туза та зірвала партію у бридж, він улаштував таку баталію, що довів дружину до сліз.
Джон розумів, що поводиться нерозумно, і йому було соромно. Бо такі інциденти – невідворотні: не тримати ж доньку постійно нагорі, в дитячій кімнаті, коли вона, за словами дружини, стає дедалі більш «самостійною лю- диною».
Еді було два з половиною роки, і сьогодні її, наприклад, запросили на дитячу забаву. Цю новину Джон дізнався телефоном від дружини, Едіт-старшої, а маленька Еді несподівано пропищала йому у ліве вухо, підтвердивши: «Я піду на вечільку!».
– Любий, коли повернешся, завітай до Маркі, добре? – мовила далі дружина. – Буде весело. Я одягну Еді в нову рожеву сукенку…
В слухавці почувся тріск, і всі змовкли: очевидно, телефон різко жбурнули на підлогу. Джон розсміявся і вирішив раніше піти з роботи: думка про дитячу вечірку в чужому будинку видавалася йому кумедною.
– От буде гармидер! – весело уявляв він. – Десятки матусь, які не помічають нічого, крім свого чада. Всі малюки б’ють посуд, кидаються на торт, а їхні матері, вертаючись додому, запевняють себе, що іншим дітям до їхньої ще далеко.
Сьогодні він був у доброму гуморі – ще ніколи справи не йшли так добре, як цього дня. Коли зійшов на своїй станції, відмахнувся від нав’язливого таксиста та крізь крижані грудневі сутінки рушив угору довгим пагорбом додому. Була лише шоста година, та місяць уже величаво сяяв на небі, огортаючи блискітками цукристий сніжок на газонах.
Поки він йшов, наповнюючи легені морозяним повітрям, радість його з кожним кроком зростала, а дитяча забава дедалі більше полонила уяву. Джон намагався вимальовувати образ Еді серед її однолітків, та ще в уяві постала ця доросла рожева сукня, яка її переродить. Чоловік пришвидшив крок, пройшов повз свій будинок, у вікні якого все ще мигтіла різнокольоровими вогниками обсипана ялинка, і звернув на сусідню доріжку. Маркі проживали у сусідньому будинку.
Тільки-но піднявся цегляними східцями та подзвонив, як почув голоси, що лунали зсередини, й втішився, що не запізнився. Затим підняв голову й прислухався: голоси були не дитячі – в будинку говорили, щонайменше, троє осіб; говорили гучно та сердито, а один із голосів, що відразу здійнявся до істеричного ридання, неодмінно належав його дружині.
– Щось трапилося, – промайнула в нього думка. Джон штовхнув двері, які виявилися незамкненими, та увійшов.
Дитяча забава розпочалася о пів на четверту, та Едіт Ендрос, мудро розрахувавши, що враження від нової сукні буде гострішим, коли вбрання інших вже помнуться, прийшла з донечкою о п’ятій. Коли вони ступили на поріг, вечірка була в самому розпалі. Четверо дівчат та дев’ятеро хлоп’ят – накручені, наряджені та вимиті до лоску з усією турботою, на яку здатне лише материнське, горде та ревниве серце, – танцювали під патефон. Насправді, танцювали двоє чи троє малюків, та оскільки решта снували назад і вперед, шукаючи в матусь заохочення, здавалося, що танцюють усі.
Щойно з’явилася Едіт із донькою, музику тимчасово заглушив хор вигуків, серед яких найчастіше лунало слівце «диво», а маленька Еді ніяково озиралася довкруги та перебирала поділ рожевої сукні. Дівчинку не цілували – все- таки гігієнічний вік – її просто пустили кімнатою, від мами до мами, і кожна, тримаючи за рожеву ручку, проворкотала: «Яке диво», перед тим, як передати її іншій матусі. Опісля її підбадьорили, легенько підштовхнули, і дитя відразу поринуло у вихор веселощів.
Едіт-старша затрималася поговорити з місіс Маркі біля дверей, та одним оком стежила за крихітною фігуркою в рожевому. Місіс Маркі вона недолюблювала – особа явно неотесана, та ще й чванлива, але, оскільки її Джон та Джо Маркі приятелювали та щоранку разом їздили в місто, жінки старанно створювали видимість щиросердної приязні. При зустрічах вони завжди лагідно осипали одна одну лагідними докорами: «Що ж це ви до нас не заходите?» – і планували «якось разом пообідати та сходити в театр», однак лише цими розмовами їхні зустрічі і обмежувалися.
