– Усе влаштовано, міс Велс, тільки, на жаль, ми ніяк не можемо дати вам шлюпки.
Фрона Велс жваво скочила з місця й підійшла до старшого офіцера.
– У нас діла, аж голова йде обертом, – пояснив він, – а до того шукачі золота такий непевний вантаж… Принаймні…
– Розумію, – перехопила вона, – я теж поводжусь не дуже певно. Вибачте за турботу, але, але… – Вона швидко обернулась і показала рукою на берег. – Бачите отой великий рублений дім? Де купчаться сосни, ближче до річки? Я там народилась.
– У вашому становищі я й сам, либонь, поспішав би, – співчутливо пробурмотів офіцер, проводячи її по палубі, що захрясла людьми.
Усі пхалися, заважали одне одному і голосно лаялись. Кількасот шукачів золота вимагали, щоб їхній багаж негайно вивантажили на берег. Всі люки були навстіж відчинені, і парові крани, скриплячи, підіймали з трюму клунки та ящики. Все перемішалось і переплуталось. Низки плоскодонних човнів, обступивши з обох боків пароплав, приймали вантаж, який спускали їм згори. На кожному човні купами товклися чоловіки. Обливаючись потом, вони накидались на кодоли з судна, гарячково перебирали тюки, скрині. Інші знов, стоячи на палубі, розмахували вантажними квитками, перегукувалися з тими, хто був на човнах. Траплялося, що двоє чи троє правували за один клунок, і тоді вибухала справжня війна. Різні тавра – два кружечки чи кружечок з крапкою – призводили до суперечок, що й кінця їм не було. На кожну пилку знаходилось десять претендентів.
– Комісар каже, що збожеволіє від цього всього, – мовив старший офіцер, допомагаючи Фроні дістатись до східців, – а вантажники викинули пасажирам усі клунки й лапками накрились. Ми, одначе, щасливіші за «Віфлеємську Зірку», – додав він, показуючи на пароплав, що об’якорився за чверть милі від них. – Половина її пасажирів привезла з собою в’ючних коней, щоб перебратись через Скагвей та Сніговий перевал, а друга половина, не маючи коней, виряджатиметься на Чілкут. Отож вони збунтувались і зараз там справжнє пекло.
– Гей, ти! – гукнув він, поманивши рукою баркас «Уайтгол», що хитався на хвилях осторонь тієї метушні.
Маленький баркас героїчно спробував проскочити поміж човнів до великої баржі. Та перевізник невдало кинув мотуза, так що він зачепився за лебідку, і баркас, крутнувшися, став на місці.
– Стережись! – гукнув старший офіцер.
Два каное, на сімдесят футів завдовжки, навантажені клунками, шукачами золота та індіянами, розпустивши всі вітрила, рушили від баржі до берега. Одне з них круто повернуло в бік причального містка, та друге притисло баркас до баржі. Перевізник устиг вчасно підняти вгору весла, однак його човник, здавлений каное, затріщав, і здавалося, що він ось-ось розламається. Перевізник скочив на ноги і в стислих, але енергійних виразах прокляв вічним прокляттям усіх на каное та на баржі. Якийсь чоловік, перехилившись через борт баржі, почав його обкладати не менш енергійними прокльонами, а індіяни та білі з каное голосно й зневажливо реготались.
– Гей, ти, роззяво, – гукнув один з них, – ти б перше навчився веслувати!
Перевізник гримнув кулаком бідолашного критика просто в лице і, приголомшивши, відкинув на клунки. Вважаючи, що цієї відсічі замало, ображений перевізник ще раз підняв угору кулака. Однак шукач золота, що був од нього найближче, схопився за револьвера. На щастя, зброя застрягла у новенькій шкуратяній кобурі. Інші аргонавти, сміючись, чекали, чим усе кінчиться. Тут каное зрушило з місця, індіянин-стерничий штовхнув кінцем свого весла перевізника в груди і звалив його з ніг на дно човна.
Коли прокльони та шалена лайка дійшли апогею і коли здавалося, що не обійдеться без кривавої сутички, старший офіцер крадькома скинув оком на дівчину поруч себе. Він сподівався, що побачить у неї на обличчі збентеження та страх, і непомалу здивувався, зустрівшись очима з її розгарячкованим, глибоко зацікавленим поглядом.
– Мені дуже неприємно… – почав він.
Та Фрона не дала йому докінчити, наче невдоволена його втручанням.
– Ну, що там! Це пусте! Мені, навпаки, все це страшенно подобається. Проте я дуже рада, що револьвер застряг у кобурі, а то б…
– … ми не скоро дісталися до берега, – усміхаючись, докінчив тактовно офіцер.
– Цей чоловік справжній грабіжник, – провадив він далі, показуючи на перевізника, що підпливав уже до них. – Він заправив рівно двадцять доларів за те, що довезе вас до берега! Та ще й каже – коли б це, мовляв, з чоловіка, то взяв би двадцять п’ять. Він, кажу вам, достеменний розбишака. За ним давно вже плаче шибениця. Двадцять доларів за півгодини праці! Лишень подумати!
– Гей там, обережніш на слові! – застеріг той, про кого йшлося. Він незграбно причалив, одне весло його впало за облавок. – Ніхто вас не просить ляпати язиком! – додав він задерикувато, викручуючи рукав, що замочився, коли він діставав весло.
– А слух у вас, чоловіче, добрий, – зауважив старший офіцер.
– Кулак теж непоганий, – відрубав перевізник.
– Та й язик не дурно пришитий.
– У нашому ремеслі інакше й не можна. До вас, акул, тільки попадешся на зуби, одразу проглинете. Я – розбишака!.. Та хто ж тоді ви? Напхають у своє корито тисячу пасажирів, як тих оселедців у бочку, годують покидьками, мов за свиней їх мають, а деруть удвічі дорожче, ніж за перший клас! То хіба я розбишака?
