Усі персонажі, установи й події, описані в романі, вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми, установами або подіями абсолютно випадковий.
ДОВІДКА
Дворушники – за українським легендами, люди з двома серцями, перевертні.
Присвячується поганим людям. Уже хоча б за те, що вони цю книжку ніколи не прочитають.
А… І ще зеленому чаю «Greenfield»…
На одинака в лісі завжди чекає вовк. Еухеніо Фуентес «У лісовій глухомані» У кохання, як в пташки, крила, Пантери ікла, дракона хвіст… Генрі Лайон Олді «Хабанера» Інколи в ці часи я думаю про горизонт. З горизонтом ви повинні визначитися. Для цього потрібно залишити слід на білому. Можливо, ви скажете, що це проста дія, але кожна дія, яка змінює світ, – героїчна. Чи я просто себе переконав у цьому.
Стівен Кінг «Дьюма-Кі»
Сьогодні Вона знову крастиме… Останніх два місяці такі крадіжки стали сенсом Її життя. Хоча ні. Самим життям. Новим її життям. Мала тверде переконання: усе, що відбувалося раніше, – всього лиш репетиція. Підготовка до нього. Теперішнього. Справжнього. Якого прагнула. Про яке марила в рожевих дівочих снах. Про яке мріяла в нескінченних дівочих мріях…
Підхопила Його біля метро «Житомиська». Стояв з квітами і вже нетерпляче виглядав. Завжди впізнавав позашляховик кольору морської хвилі. Її розмальовану «Тойоту». І двох напружених вовків, що задоволено біжать, нанесені з боків авто талановитою рукою майстра аерографії. І могутню вовчу голову з товстою м’язистою шиєю на капоті. Великий фейс лісового хижака дивиться впевнено й незворушно, позбавляючи можливих візаві найменших сумнівів про силу та спритність. Хазяйка теж така. В усьому. Про це Він знав. Знала машина. Упевнені намальовані вовки…
Вона крала Його й Себе в цього жорстокого, але такого привабливого міста. Крала в усього світу. Крала в Господа. Упевнено. Сміливо. Не озираючись назад…
У тому-то й річ, що крала. Їхнє спільне божевілля – це суцільний злочин… А вони – закохані злочинці… Розуміла, що за злочини завжди карають. Десь глибоко в душі починала вже навіть остерігатися. Але та солодка млість, той усесвіт щастя, що приносили ці зустрічі, завжди вчасно затикали роти всім дванадцятьом головам застережливості. А інколи, подібно до казкового героя-переможця, – просто відрубували…
Ці постійні крадіжки відбувались усе частіше. Їхнє життя покотилося з горба нестримним колесом без гальм. Але коли ти в його середині, не думаєш ні про гальма, ні про те, що колись усе одно доведеться зупинитися, ні про те, що котишся вниз… І насолода від запаморочливого польоту вимикає всі інстинкти, всі системи безпеки…
Тепер Він перетворився на вовка. Її вовка. Кохатися з такою стовідсотковою Вовчицею і не стати Вовком… Цього бути не могло. Вона сама тебе перетворить, якщо побачить, що це хоч трохи можливо. Або – викине, як недоношене щеня. Або – загризе. В останнє вірилося більше. Але Вона обрала перетворення.
Він знав, що Тхори, Зайці й Ведмеді Її не цікавили. Не цікавили навіть Леви. Не потрібні. Тільки Вовк. І Вона його знайшла. Додала трошки магії – Жінки і Вовчиці – й одержала, чого прагнула. Хоча якусь дещицю вовчих звичок Він усе-таки мав…
Вони рушили в бік Житомира. У цьому напрямку багато дорожніх готелів і лісів. Є, де сховатися справжнім Вовку й Вовчиці. Спраглим до кохання. Голодним одне до одного…
Різкий звук безжалісним скальпелем розітнув ідилію літньої ночі. Нахабно ввірвався в безтурботну тишу заколисаного лісу, розбудивши сонних мешканців і околиці. Схожий на приречений крик якоїсь живої істоти. Невимовний страждальницький біль не вмістився в ньому. Мільйонами збожеволілих крапель шугонув через вінця. Вистачило півмиті, щоб ці моторошні краплі розбризкалися п’янким повітрям. Ще чверть – і безслідно розтанули, ніби їх вигадав талановитий штукар. Незрозуміло, правда, для чого. Відчуття вибухнули єдиним порівнянням: як небезпечна бритва. По венах…
Спочатку – нестримний захват, що розриває будь-яку вимірювальну шкалу. І – при вимкненому на нетривалий час серці – стрибок із заплющеними очима в безодню невагомості. Крилатої. Бездонної. Яка не знає, що таке межа.
Далі – знищувальне розуміння… Жорстоке. Невблаганне. Позамежне. ПОВЕРНЕННЯ НЕМАЄ. І ніколи не буде. Ритуал з часів Адама і Єви. Відхід за невидиму грань. За реальну межу. Раніше чи пізніше. Кому як. Коли в німому безсиллі завмирають стрілки життєвого годинника. І тоді здається – ВСЕ. КІНЕЦЬ. Але це не так. Не кінець. Початок. Початок зовсім іншого шляху. Невідомого. Незвіданого. Особливого. Який часто починається з такого несамовитого крику…
Людське життя теж починається з крику. Але цей, опівнічний, зовсім інший. Якийсь незвичний. Мученицький. Неземний. З відлунням усесвітньої катастрофи. І чогось утраченого назавжди. Напевно, тому що й шлях такий же всесвітньо-неземний…
Цей жахливий крик приреченої істоти, здавалося, належав усе-таки людині. Чи вже ні?…
