Він був листоношею в Амстердамі,
слухав аббу, сидів на трамі,
дивився порно у вихідні.
Друзі його, пияки-радикали,
говорили: «Ми все провтикали,
ми, можна сказати, по вуха в лайні.
В країні стагнація і мудацтво,
лібералізм і продажне лівацтво,
і неясно, що нас трима на плаву.
Євросоюзом керує сволота.
Вони говорять: «Свобода, свобода»,
а піди-но купи нормальну траву.
Але на Сході ще є країна,
вона сьогодні, можливо, єдина,
де сонце свободи не встигло зайти.
Де вірять в людину – вільну, розкуту.
Спробуй пробити канали збуту,
давай наведемо культурні мости!
Там втіха сходить на кожну хату.
Церкви московського патріархату
знімають вроки і славлять Джа.
Мануфактура та інші крами
там контролюються профспілками,
і співом ясніє колгоспна межа!
Там п’ють абсент при застудній хворобі.
Там демони у жіночій подобі,
сховавши в горлі темну пітьму,
сповнять усяку твою забаганку.
Давай, чувак, привези афганку!» —
повторювали вони йому.
І він ступив на цю дивну трасу.
Авіалініями Донбасу,
де на сніданок – лише бухло,
мріючи про країну шалену,
він вилетів за кордони шенгену,
лишивши все, що в нього було.
Ступивши на землю в місті Донецьку,
з усіх іноземних знаючи грецьку,
яку тут нібито знали всі,
він трапив до рук дивовижній парі —
водій на форді й друг на кумарі.
І сяяли зорі у всій красі.
Водій сказав: «Все нормально, зьома,
давай, почувайся у нас, як вдома,
тут друзі навколо, бачиш і сам.
Ти трапив на землю обітовану.
Їдьмо в Стаханов, там стільки плану,
що вистачить на весь Амстердам!»
Був простір вечірньою сутінню скутий.
Стояла зима. Починався лютий.
І місяць за ними гнався, як птах.
Тривожно світилися терикони,
на Україну ішли циклони,
й душі тонули в глибоких снігах.
На сорок п’ятому кілометрі
вони застигли в злій круговерті,
і тьма огорнула їх мулом густим.
Водій промовив: «Йохан, братішка,
по ходу, виходить, усім нам кришка,
молися своїм растаманським святим!»
Замерзло пальне, і стихала мова.
Смерть надійшла із портів, з Азова,
і демон смутку над ними літав.
Випивши дезодорант, щоб зігрітись,
він намагався комусь дозвонитись,
але телефон йому відповідав:
«На даний момент абонент недоступний.
Життя – процес взагалі підступний,
так ніби тонеш серед ріки.
Смерть твоя – невелика втрата,
просто змінюється оператор,
й повільно зникають вхідні дзвінки».
Третій день крізь сутінь масну.
Третій день без спочинку і сну.
Я звик до піску і до холоду звик,
і в торбі у мене – вино і часник.
А під сукно, мов під віття смерек,
Зарито афганський крек.
Я тридцять днів ховався в імлі,
їв траву, спав на землі,
збираючи, мов данину тяжку,
крихти коштовного порошку,
який, ніби тіні пропащих душ,
лежить на хребті Гіндукуш.
Це смерть шукає мої сліди,
смерть виводить мене до води,
і доки я з річища мерзлого п’ю,
тримає флягу мою.
Я ніс усе, що і мав нести,
я обійшов талібанські пости,
дістався міста, продав телефон,
перейшов таджицький кордон,
і на п’яту ніч, хто би що не казав,
побачив Ростовський вокзал.
Там попереду погранці,
сонце в траві, туман на ріці,
довгий день, строкатий базар.
Лише б довезти додому товар
і скинути, якщо повезе,
циганам із ХТЗ.
Але смерть чекає на того, хто йде.
Смерть тримає мене і веде.
Смерть прокидається вночі
на моєму плечі…
…Тихий ранок, темний вагон.
Це був останній мій перегон.
Усі дороги вели сюди.
Ось мічені кров’ю собачі сліди,
і важко, мов короп у глибині,
куля сидить у мені.
Дихати, дихати що б не було,
коли твоя тяга – єдине тепло.
Життя втрачає свою вагу,
коли вдихаєш гарячу жагу,
коли видихаєш солодкий щем,
курячи синій елем.
Кров затікає в теплий рукав.
Мене все одно ніхто не чекав.
Кордон зачинено на замок.
І, не відходячи ні на крок,
моя душа, ніби щось чуже,
тіло моє стереже.
Смерть моряка річкового флоту
схована в прибережній глині,
доки він робить свою роботу,
доки мусони стоять в долині.
Стишені баржі, рухливі шхуни,
що пропливають за течією,
торкають хребта його басові струни,
шепочуть: вона не буде твоєю,
вона, ця жінка, зі сріблом у горлі,
із серцем зі слонової кістки,
настоюється на своєму горі,
не дочекавшись від тебе звістки,
кинула все, що тримала досі,
ховає дощі глибоко в тілі.
чуєш, за міддю в її волоссі
плачуть риболовецькі артілі?
Тому пливи собі повз пороги,
повз мерехкі електричні турбіни,
подалі від своєї тривоги,
подалі від цієї країни.
На золоті вогні малярії,
на стомлений голос діви Марії,
на обважнілі одеські тумани,
на теплі від мулу і жиру лимани.
На скумбрії плавники пурпурові,
на рвані потоки нічного вітру,
на вірну смерть від чорної крові,
чорної крові,
технічного спирту.
Тоді проситимеш трохи ласки,
щоби було не надто жорстоко,
щоб не забули тобі покласти
по срібній монеті на кожне око.
Потім пітьма набіжить звідусюди.
Потім зірки перестануть снитись.
А потім і серце змушене буде
спинитись.
