Велика рівнина українського Полісся на правобережжі Десни яріла зеленими луками й полями, на яких наливалося жито. Легко-жовтава гладінь, на якій де-не-де синіли волошки, впиралася в білопінне гречане поле, над яким гуділи бджолині рої. А далі, скільки сягало око, цвів синій льон. Гуляв по ньому легкий вітер, гойдаючи кожну стеблинку і творячи хвилі, мов на морі. Такі красиві поля тільки тут, на Поліссі, здається, що саме тут Божий край. Сонце стояло високо, однак не пекло, а приємно гріло. Під ним виблискувала грайлива ріка, що поспішала до свого батька Дніпра. Це – Десна. Вона, як та наречена, то сумна і лагідна, то весела. Швидко крутилася поміж високих берегів, хлюпотіла під ними своїми чистими водами, а далі спокійно виблискувала на рівнині, гріючись під таким теплим сонечком. Дорога у неї далека, і вона розмовляла, пливучи, з вербами, які частенько траплялися на низькому березі, з лісами, що шуміли у відповідь своїм височенним гіллям, з полями, котрі поштиво вклонялися. Віталася з хатами, що біліли в селах трохи оддалік від її берегів, а то й зовсім поряд, з гаями, де виспівували солов’ї, проводжаючи її в далеку дорогу. Змагалася з лелеками, які злітали зі своїх гнізд і летіли над нею, розправивши свої широченні крила. Вони інколи опускалися так низько над водою, ніби заглядали у чисте плесо, як у дзеркало.
Сава стояв на березі Десни за містом і, хоча й було тривожно на душі, все одно відчував природу і милувався красою. Він уже третій день, повернувшись із далекої мандрівки, з великих базарів, приходив на околиці Чернігова. Був аж на кордоні з Польщею, зерно возив продавати. Виїхав з дому ранньою весною, а ще й досі ніяк не міг добратися до свого села. Різне траплялося в останні роки, бо в Україні яких тільки військ не було. Зустрічав і козаків донських, козаків кубанських, котрі на конях тікали додому з фронту, почувши про революцію і про те, що війська Червоної армії йдуть на південь, на Дон, відбирають їхню землю, встановлюючи нову, радянську владу. З’являлися й російські війська інколи, тікаючи у свій край, скориставшись анархією на фронті. Вдалося обійти йому і війська Антанти, що з півдня наступали. Вони йшли нібито на допомогу, а думали про ласий шматок цієї землі, яку часто завойовували різні держави. Усі, хто приходив сюди, ділили цю землю, грабували народ і добряче наживалися. Дивувалися навіть чужинці: до чого терплячий цей люд, який, маючи таку землю і хист до її обробітку, століттями плазував перед різними царями та королями і лише час від часу, не витримуючи гніту, брався за зброю. Затяжними були війни за незалежність, і коли щастило, коли дружними були, то знову об’єднувалися і були одним українським народом. Але жменька випала тих щасливих вільних літ, про які так мало розказував дід, а ще менше батько! Раніше Сава над цим майже не задумувався, а останнім часом ніби прозрів, став думати не тільки про себе та про своє село, а й про свій край, про весь люд, про Україну. Були в селі люди, які з покоління в покоління передавали славну історію свого роду і водночас історію правобережного Придесення та всієї України. Часом ті перекази сягали в глибину віків. Його все це цікавило, і все він розумів. Зараз на селі він шанована людина, повчає молодших, радить і старшим. Здавалося б, живи як усі, але він так не міг, його душа вболівала за все. Тепер про минулі часи думав як про щасливі, бо на зміну прийшли інші. Не оминули і його життєві випробування. Тривожно було вже на початку 1905 року, а зараз – небувалі часи, як його батько каже. Зрушилося таке, що добром не скінчиться.
