14 липня 1979 року
– Ти ж це несерйозно!
– Я ніколи не був серйознішим, батьку, і ти б це зрозумів, якби слухав, що я тобі казав протягом останніх десяти років.
– Але тобі дали можливість вивчати право в моєму старому коледжі в Оксфорді, а після випуску ти зможеш приєднатися до мене у суді. Чого ще юнак може бажати?
– Обрати власний шлях замість того, щоб йти по стопах батька.
– Хіба це так погано? Врешті-решт, моя кар’єра захоплююча та значуща і, маю сміливість додати, досить успішна.
– Блискуча кар’єра, батьку, але зараз ідеться не про неї, а про моє життя. Що як я не хочу бути провідним адвокатом з кримінальних справ та усе своє життя захищати купку лиходіїв, з якими не став би навіть обідати у власному клубі?
– Ти, мабуть, забув, що ці лиходії платили за твою освіту та життя, яке тобі, вочевидь, подобається.
– З твоєї милості я ніколи про це не забуду, батьку, і саме тому я збираюся присвятити своє життя тому, щоб хапати цих лиходіїв та саджати їх до в’язниці замість того, щоб давати їм змогу продовжувати своє злочинне життя на волі, завдяки твоєму талановитому захисту.
Вільям сподівався, що тепер батько замовкне, проте він помилився.
– Може, знайдемо компроміс, хлопчику мій?
– У жодному разі, батьку, – твердо відповів Вільям. – Ти кажеш як адвокат, який просить про пом’якшення вироку в програшній справі. Але зараз твоє красномовство марне.
– Може, ти хоча б дозволиш мені викласти обставини справи до того, як ти її відхилиш? – спитав батько.
– Ні, бо я не винний і не маю доводити присяжним свою невинність тільки заради тебе.
– А ти міг би зробити щось заради мене, любий?
У цій запеклій битві Вільям зовсім забув, що мати весь цей час тихо сиділа з іншого краю столу, уважно спостерігаючи за суперечкою чоловіка та сина. Вільям завжди був готовий прийняти виклик батька, проте мати не була йому рівним супротивником. Він раптом замовк, і його батько цим скористався.
– Що ви пропонуєте, ваша честь? – запитав сер Джуліан так, ніби його жінка була суддею Високого суду, і розправив лацкани піджака.
– Вільям піде в університет, який сам обере, – сказала Марджорі, – здобуде спеціальність, яку схоче, і зробить кар’єру за власним вибором. І, найважливіше, коли він це зробить, ти з честю визнаєш поразку і більше ніколи не будеш про це згадувати.
– Зізнаюся, – сказав сер Джуліан, – що хоч і визнаю ваше судження справедливим, але вважаю останню частину надто важкою.
Мати та син розсміялися.
– Чи можу я подати клопотання про пом’якшення покарання? – невинно сказав сер Джуліан.
– Ні, – відповів Вільям, – бо я погоджуся на мамині умови, тільки якщо через три роки ти беззаперечно підтримаєш моє рішення приєднатися до складу Лондонської поліції.
Сер Джуліан Ворвік, королівський адвокат, підвівся з місця, злегка вклонився дружині та неохоче промовив:
– Якщо так скаже ваша честь.
* * *
Вільям Ворвік хотів стати детективом з восьми років, з того самого часу, як він розкрив «справу батончиків “Марс”». Як він потім пояснив директору, це була проста «паперова справа», для якої навіть лупа не знадобилася. Докази – обгортки, заплямовані шоколадом, – були знайдені у сміттєвому відерці у кімнаті винного, та правопорушник не зміг довести, що батончики він купив того семестру за власні гроші у магазинчику. Проте найважчою частиною справи було те, що злочинцем виявився один з його найближчих друзів, Едріан Хіт, який мав би стати його другом назавжди. Коли Вільям розповів цю історію батькові під час канікул, старий відповів йому: «Сподіваюся, Едріана це чогось навчило, бо інакше бозна-що із цього хлопця стане». Хоча однокласники, які хотіли стати лікарями, юристами, вчителями, навіть бухгалтерами, кепкували з Вільяма, експерта з профорієнтації не здивував той факт, що хлопчик хоче стати детективом. Урешті-решт, інші прозвали його Шерлоком іще до кінця першого семестру навчання. Батько Вільяма, баронет сер Джуліан Ворвік, хотів, щоб син пішов до Оксфорда вивчати право, як він сам зробив тридцять років тому. Проте, попри всі батькові спроби змінити його рішення, Вільям вирішив піти працювати в поліцію того самого дня, як закінчив школу. Та все ж уперті чоловіки досягли компромісу завдяки матері. Вільям вирішив вступити до Лондонського університету, щоб вивчати історію мистецтв – спеціальність, яку його батько навіть за спеціальність не вважав, і якщо за три роки він не змінить свою думку, сер Джуліан покірно визнає свою поразку. Вільяму подобалася кожна мить навчання у Королiвському коледжi Лондона, де він кілька разів закохувався. Спочатку в Ханну та Рембрандта, потім у Юдифь та Тернера і врешті-решт у Рахіль та Гокні, після чого зупинився на Караваджо: це було кохання на все життя, хоча батько неодноразово нагадував йому, що цей великий італійський художник був убивцею та мав піти на шибеницю. Вільям підмітив, що це непогана причина скасувати смертну кару. І знову батько з ним не погодився. Під час літніх канікул, коли він тільки-но закінчив школу, Вільям поїхав подорожувати Європою до Рима, Парижа, Берліна та Санкт-Петербурга, де він встав у чергу з іншими поціновувачами старих майстрів. Коли він усе ж випустився з університету, професор запропонував йому продовжити навчання в аспірантурі та вивчати темний бік Караваджо. Саме це, казав Вільям, було метою його дослідження, проте він більше хотів знати про злочинців XX століття, аніж про тих, які жили за 400 років до цього. За п’ять хвилин третя у неділю, 5 вересня 1982 ро-ку, Вільям з’явився у поліцейському Хендон-коледжі на півночі Лондона. Він обожнював кожну мить свого навчання, з моменту присяги королеві аж до випускного параду через шість тижнів. Наступного дня він отримав темно-синю форму сержанта, шолом та дубинку і вже не міг не піддатися спокусі дивитися на своє відображення кожного разу, як проходив повз вітрину. Форма поліцейського, як зазначив його начальник, може змінити людину, і не завжди на краще. Навчання у Хендоні почалося наступного дня та складалося з лекцій та занять у спортзалі. Вільям вивчав цілі параграфи законів, аж доки не зміг зачитати їх напам’ять. Він насолоджувався криміналістичним аналізом, хоча швидко зрозумів, що його навички водіння не можна було назвати навіть початковими. Він добре знався на пікіровці, з якою мав справу щодня за сніданком з батьком, тому добре почувався, коли офіцери проводили перехресний допит на місці свідка у тренувальному залі суду, і навіть вистояв на занятті із самозахисту, де його навчили роззброїти, закувати в наручники та затримати злочинця, значно більшого за нього. Також він дізнався про повноваження констебля при арешті, правила обшуку, розумне використання сили та, найважливіше, розсуду. «Не варто завжди керуватися писаним словом, – порадив йому інструктор. – Iноді важливіше керуватися здоровим глуздом, коли працюватимеш з людьми, ти зрозумієш, що він не так часто зустрічається серед людей».
