Сьогодні важко уявити людину – не обов’язково вболівальника – яка б не чула про Чемпіонати Європи з футболу. Усім відомо про змагання, що проводяться раз на чотири роки.
Для когось це «рік Олімпіади» (Чемпіонати Європи проводяться, як правило, за місяць-півтора до головного спортивного форуму чотириліття). Але для справжніх шанувальників футболу це змагання вже давно затьмарило олімпійський турнір (якщо говорити про його футбольну складову) як за силою команд, що беруть участь, так і за градусом пристрастей, інтригою й престижем виграшу турніру. Може скластися враження, що Чемпіонати Європи – ледь не одне з найстарших світових футбольних змагань. Та і як може бути інакше, адже футбол – європейського походження, а провідні європейські чемпіонати розігруються вже півтора сторіччя.
Сьогодні важко повірити, але Чемпіонат Європи – один з наймолодших турнірів. Він з’явився завдяки наполегливості декількох ентузіастів на 30 років пізніше Чемпіонату світу. На той час збірні в Латинській Америці вже 44 роки змагалися в континентальних змаганнях. Коли перші європейські національні команди зійшлися в першому матчі за право називатися найсильнішими на континенті, уже кілька років розігрувалися Кубок Чемпіонів УЄФА й Кубок Ярмарків, що став згодом Кубком УЄФА.
Слід визнати, що з’явився турнір європейських футбольних збірних не стільки «завдяки», скільки «всупереч» бажанню федерацій провідних європейських країн, які ремствували… на надмірну перевантаженість футболістів, яким доводилося грати – ви не повірите! – до 40 матчів на сезон. Для порівняння – сьогодні лідери європейських грандів, якщо залучаються до ігор збірної, можуть брати участь у 70–80 матчах за рік.
Справжня ж причина, природно, фінансового характеру, крилася набагато глибше – у порівнянні із внутрішніми чемпіонатами або навіть жорстко регламентованими міжнародними змаганнями на рівні клубів, європейська першість, що складалася з декількох матчів із чітко не окресленими часовими рамками й сумнівним статусом, мало приваблювала «грошові» федерації ФРН, Італії, Голландії, а також усі британські федерації. Вони довгий час «динамили» сам процес затвердження Європейською футбольною асоціацією регламенту змагання, а потім довгий час відмовлялися брати в ньому участь.
Чемпіонат, а точніше Кубок Європи – так змагання називалося споконвічно – зобов’язаний своїй появі двом французам: батькові й синові Делоне. Перший – Анрі Делоне – будучи генеральним секретарем Французької федерації футболу, запропонував проводити першість найсильніших команд континенту раз на чотири роки. Другий, П’єр Делоне, підхопивши справу батька, витратив довгих шість років на те, аби скласти регламент, умовити скептиків і домогтися-таки проведення першого Кубка.
Помилкою Анрі Делоне футбольні історики називають пропозицію про проведення європейських першостей на конгресі ФІФА у 1927 році, на якому обговорювався регламент і схема проведення іншого турніру, що зароджувався, – Чемпіонату світу. Француза просто не стали слухати, тому що всесвітній футбольний турнір залучав більше уваги – як у фінансовому плані, так і в плані широкої участі збірних різних країн. Тим же представникам Америки було абсолютно байдуже, чи до того, буде в Європі якийсь кубок, чи ні.
Ще однієї проблемою для європейських футбольних ентузіастів слід уважати відсутність власної Європейської футбольної асоціації, яка з’явиться лише за чверть століття.
Ідея була похована надовго, і головною причиною тому стала Друга світова війна. Однак, вийшовши з неї, футбольні функціонери Старого Світу повернулися до ідеї всеєвропейського футбольного турніру. Не в останню чергу це було пов’язане з післявоєнними віяннями, зокрема – з появою ідеї єдиної Європи.
Було б несправедливим не згадати в контексті створення УЄФА й установи Кубка Європи італійця Отторіно Барассі. Саме президент Італійської федерації футболу подав на розгляд ФІФА у 1951 році свій варіант проекту турніру європейських збірних команд. Однак, як і у 1927-му, Міжнародна федерація футбольних асоціацій проігнорувала запропонований проект.
Зараз, через більш піввіку, важко зрозуміти аргументацію Жуля Ріме – легендарного Президента ФІФА 1921–1954 років, іменем якого названий кубок, що вручається команді-переможниці Чемпіонату світу. Однак, як і пропозиція Анрі Делоне, проект Отторіно Барассі француз назвав «несвоєчасним і таким, що потребує ретельної доробки».
Барассі був не з тих людей, які, отримавши відкоша, складають руки й чекають подарунків від долі. Італійський функціонер, до речі, відомий тим, що 10 років ховав від італійських і німецьких фашистів статуетку «Золотої богині» (що тоді ще не отримала ім’я Жуля Ріме), виграну збірною Італії на останньому передвоєнному Чемпіонаті світу в 1938 році.
Отож, Барассі почав проводити активні консультації з Анрі Делоне, його сином П’єром, на той момент очільником Французької футбольної асоціації, а також із ще одним ентузіастом – секретарем Бельгійського королівського футбольного союзу Жозе Крааєм. У результаті на історичній конференції 15 червня 1954 р. у Базелі було проголошене створення Європейського союзу футбольних асоціацій (УЄФА). Першим президентом УЄФА став датчанин Еббе Шварц, генеральним секретарем – Анрі Делоне.
