…писане серцем, не розумом…
(від автора)
Із дотепер написаного мною «Її сукня» – найбільш близький мені роман. Навіть рідний. У ньому – безліч моїх власних почуттів, емоцій, хвилювань; пошуки відповідей на питання, котрі так і лишились без відповідей. На жаль. А може, на щастя? Бо хтозна, що би зі мною було, якби таки віднайшла всі ті відповіді… Проте шукати не полишаю. Таку вже маю натуру вперту.
Моя прабабця по материнській лінії була казашкою. Її чоловік – мій прадід – росіянином. Про це я дізналась надто пізно, коли вже майже не було в кого розпитати бодай щось. Страшенно шкодую, що колись мені не спадало на думку довідатися в бабусі та дідуся про їхнє минуле – те, про яке знали лише вони одні. Тут мені йдеться саме про материнську лінію. По лінії тата – вже зовсім інша історія…
Коли дізналась новину про родинні корені, які розкинуті так далеко від України, – мене вщент заполонили думки, що не полишали моєї свідомості, а ще більше – підсвідомості. Відчуття та емоції від того були настільки потужними, що мала тоді безліч химерних містичних снів. А до них у мене особливе ставлення… Спершу вві сні до мене прийшла вродлива жінка з довгим, аж по коліна волоссям у гарній темно-синій атласній сукні. Хоча події того сну були надто моторошними насправді, однак асоціації зробили свою справу: мене не полишало відчуття, що ця жінка може бути моєю прабабцею-казашкою. Мовби вона відчула моє прагнення дізнатись про неї і хоче допомогти, злегка відхиливши завісу потаємного…
Відтак щодалі сни набували смислів і водночас – усе більшої химерності. У цій книзі їх – безліч. Сни керували цим сюжетом, наче наставляючи мене на якийсь свій – потрібний комусь (кому?) – шлях. Я відчувала, що доторкаюсь до чогось, вельми для мене важливого і цінного. Часом небезпечного. Але вже не могла зупинитись. Доки не поставила крапку. Хоч насправді й тоді не дуже заспокоїлась – надто вже емоційно-розбурханою була від безмежжя почуттів, що переповнювали мене…
Певна річ, якщо в романі і є частка правди, то лише крихітна. Я ж бо так і не відшукала відповідей на власні питання. Тож… у ньому лише те, що відчувала, що поза межами мого власного розуміння. Це – писане моїм серцем, не розумом…
Не можу передати, наскільки щаслива від того, що роман цей нарешті побачить світ… Так довго я цього чекала! Хоч розумію: мало бути саме так, усе ж бо мусить ставатись у потрібний час. Тішусь, що час цей настав.
З любов’ю…
Вересень, 2016
«Фатум»
(…те, що, можливо, стане романом…)
Спекотний день поволі обертався на прохолодне надвечір’я, що погрозливо виповзало з-за обрію темно-синім хмаровинням. Вітер зірвався раптово: нестримно зашелестів листям двох лип, що майже впритул росли одна біля одної коло хвіртки; доніс до тераси свіжі, ледь солодкуваті пахощі щойно розтулених суцвіть, прихопивши із собою аромат троянд, які щільно обплели дерев’яні поручні.
У плетеному кріслі, загорнена у плед, дрімала жінка. Помітно, що сон мала не вельми спокійний – повіки час від часу тривожно сіпались. Волосся, що русявими пасмами спадало на плечі, розвіялось і залоскотало обличчя. Жінка здригнулась, мимоволі провела рукою по волоссю і сонно роззирнулась довкола.
Насичена небесна синява ось-ось мала розродитися дощем; перші важкі краплі вже залопотіли по бляшаному даху, листі й асфальтовій доріжці, яка вела від хвіртки до східців будинку. Вмите дощем, усе довкола вмить набрало насиченіших відтінків; повітрям розходився землянистий, дещо затхлий запах.
Ліна полюбляла шум дощу – він здатен заспокоїти. Проте знала: належить бути обережною. Якщо слухати це монотонне лопотіння надто уважно – поволі налаштовуєшся на цей журливо-мінорний лад і є ймовірність занурення в таку прірву думок та спогадів, що мозок стає близьким до божевілля. Однак таки слухала, мовби поринала у транс, поволі наближаючись до небезпечної, фатальної межі, за котрою… А втім, навіщо поспішати? Усе – від початку…
…Тоді теж падав дощ. Ліна неспішно блукала вулицями міста. Хтозна-чому, проте ноги мимоволі завернули до антикварної крамнички. Й досі не тямить, як тоді втрапила туди: до того не звертала уваги на подібні крамниці. Мабуть, якийсь несвідомий імпульс скерував нею. Певно, так мусило бути.
За масивними кованими дверима – такими собі міні-ворітьми – ховалися звичайні броньовані. Крамничка була ущент напхана всілякими речами: красивими і не дуже, подекуди дивними, а головне – старезними. Тут витав спертий запах, що йшов від старих речей: ті мовби ввібрали його в себе впродовж десятиліть, а подекуди й століть, і тепер щедро віддавали. Стіни, обклеєні темно-червоними шпалерами, прикрашали картини в порепаних рамах, вицвілі ікони, пошарпані гобелени.
Ліна блукала поміж полицями й захоплено роззиралася довкіл. Коли ж погляд спинився на бронзовій статуетці юної красуні, спинилась і вона. Затамувавши подих, роздивлялась досконалу граційну фігуру.
– Вас зацікавила ця річ? – почула приємний баритон поруч із собою та завважила високого худорлявого чоловіка в білій сорочці, чорній жилетці та штанах.
– Так. Що ви про неї скажете? – знову перевела погляд на статуетку.
