Туман виповзав із саду, схожий на шкіру брудного сірого кошлатого звіра. Ізсередини цього звіра лунало розпачливе жіноче голосіння.
«До цього не можна звикнути», – подумав слідчий районної прокуратури Віктор Верещук.
Він стукнув дверцятами машини і пішов у сад, назустріч голосінню. Під ногами зашурхотіло опале листя. Верещукові здавалося: з-під нього виповзе і вжалить змія.
Півгодини тому йому зателефонував прокурор. У селищі Ясенівка загинув чоловік, щойно про це повідомив місцевий дільничний міліціонер. Про присутність слідчого прокуратури просив директор тамтешнього комбікормового заводу, де працював загиблий.
– Як він загинув? – спитав тоді Верещук.
Прокурор не знав. Порадив зателефонувати у райвідділ міліції, що Верещук і зробив.
– Дільничний каже, що того чоловіка знайшли в саду придушеним каменем, – сказав йому оперативник, який теж мав їхати у Ясенівку.
– Каменем? – здивувався Верещук. – Яким каменем?
– Не знаю, – відповів оперативник з райвідділу. – Каже: в саду там лежав якийсь камінь – і ним начебто прибили того чоловіка.
– Гаразд, виїжджаємо, – сказав Верещук. – Тобто, ви мене заберете з собою?
– Заберемо, – пообіцяли на тому кінці дроту.
Тепер їхня група йшла крізь туман. Назустріч виступали, наче вартові, може, саду, часу чи простору, невідомо чого – безлисті дерева. Голосіння наближалося, робилося схожим на звук єдиної пронизливої струни. Ось вони вже й побачили купку людей. Маленька жінка з пасмами місцями сивого волосся перестала плакати, тільки її плечі здригалися, а очі, якими глянула на Верещука, випромінювали страшний, аж не людський біль.
Мертвий лежав на землі. То був чоловік років тридцяти п’яти, середнього зросту, худорлявий, але не дуже худий, зодягнутий в легеньку темно-синю куртку, з-під якої висвітилася картата сорочка. І куртка, і сорочка були замазані кров’ю, видно було, що груди чоловіка здеформовані від якогось страшного удару. «Справді, наче каменем», – подумав Верещук.
Через хвилину з вуст дільничного прибулі довідалися про суть трагедії. Загиблий – Андрій Троян – інженер місцевого комбікормового заводу – пішов у сад і довго не повертався.
– Ой, не вертається, все й не вертається, – озвалася розпатлана заплакана жінка. – Я думаю, де він, куди пішов, вийшла, кличу – не озивається. Щось мені як підказало. Пішла в сад, а тут, дивлюся, синочок каменем прибитий.
– Він тут мав з кимось зустрітися? – спитав Верещук.
– Не знаю. Він мені не сказав. Але хтось же придушив його тим каменем. Не міг він його отако підняти і… – вона вмовкла, обвела людей безтямними очима.
Нарешті Верещук побачив і сам камінь. То був великий чорний каменисько, висотою до метра, може, трохи більше, напівкруглий, з кількома стесаними кутами.
– Звідки цей камінь у саду? – спитав Верещук.
– Та ще мій покійний батько привіз його звідкись із кар’єру, – пояснила мати загиблого. – Казав, що сад прикрашатиме. А, бач, як вийшло…
Жінка схлипнула, тильним боком долоні витерла очі. Туман у саду начеб порідшав, зате війнув сирий, пронизливий вітер.
– З ким тут міг зустрічатися ваш син? – поцікавився оперативник з райвідділу.
– Хіба ж я знаю? – сказала мати. – Може, зі знайомим якимсь, може, із сусідом, чи хтось приїхав до нього… Якби ж я знала… Ой, якби ж я знала…
І вона знову заголосила.
– Заспокойтеся, будь ласка, – якомога лагідніше сказав до неї Верещук. – Я розумію, сина ми вам не повернемо. Але все ретельно розслідуємо – це я вам обіцяю.
Частина перша. Андрій Троян. Анфас
1
Дорогою на роботу я спиняюся біля газетного кіоску. У тьмяному склі бачу своє обличчя – не худе, рівномірно пропорційне, тьмяно-блискуче, високу постать. Такий собі цілком благополучний джентльмен зростом сто сімдесят п’ять сантиметрів і вагою сімдесят сім кілограмів – майже ідеальні пропорції. А душа? Але в душу ніхто не зазирне, окрім мене самого. То тільки я готувався до сьогоднішнього дня, лише для мене він важив так багато. Бо знав: Магда неодмінно не забуде, вона пам’ятала все, що стосується даних мною слів чи слів, даних мені.
Сьогодні я намагався піднятися раніше за мою любу дружиноньку. Таке бувало. Бувало, що я робив канапки або яєчню і годував Магду. Їй це подобалося. Але сьогодні моя люба дружинонька встала раніше. Я не зміг нічим догодити. Але й Магда жодним словом не дорікнула, не згадала, який сьогодні день. Я прокидаюся, солодко потягаюся. Але Магди поруч немає. Зате з кухні долинають дратівливо-божественні запахи – Магда робить грінки. Біфштекси, грінки і кава. Ум-м!
Виходжу, дивлюся на спокусливо засмаглі руки, ковзаю по вирізу халата, вітаюсь, цілую Магді руку вище ліктя, хочу сказати: «Який це у лісі вовк здох?», але нічого не кажу. Бо інакше Магда нагадає про сьогоднішній день.
І ранок перетворюється на тортури: я чекаю Магдиного нагадування – коли голюся, вмиваюся, снідаю. Але дружина мовчить. Згадую замітку з газети про чергового екстрасенса, сміючись, розповідаю. Магда мовчить, посміхається. Погоджується, що тепер пишуть багато цікавого і багато дурниць. Нарешті я виходжу з дому, нарешті вільний од цього виснажливого чекання. Невже Магда забула? Зате пам’ятаю я.
