Отой Антін, що онде п'яний викрикує на толоці, був все якийсь нещасливий. Все йшло йому з рук, а ніщо в руки. Купить корову, та й здохне, купить свиню, та й решетину дістане. За кожний раз отак.
Але як умерла йому жінка, а за нею і два хлопці, та й Антін як не той став. Пив, а пив, а пив; пропив букату поля, пропив город, а тепер хату продав. Продав хату, взяв собі від війта синю книжку службову та й має йти десь найматися, служби собі шукати.
Сидить отам п'яний та й рахує, аби село чуло, кому продав поле, кому город, а кому хату.
– Продав – та й авус! Не моє – та й решта! Не мо-о-є! Ей, коби дід мій та підвівси із гроба! Моспане, штири воли як слимузи, дваціть штири морги поля, хати на ціле село! Все мав. А онука, аді!
Показував селові синю книжечку.
– Ой, п'ю та ще буду. За своє п'ю, ніхто до того рихту не має. А він мені каже: мой, ґрунт прісцєв-єс! Печєтку прибиває та й картає! Е, я ще не таких вітів видів.
– Аби тобі так умирати легко, як мені гезди легко!
– Йду я з хати, геть цалком вже віходжу, та й поцілував-сми поріг, та й іду. Не моє – та й решта! Бий, як пса від чужої хати! Можна – проши. Було моє, а тепер чуже. Віходжу надвір, а ліс шумить, словами говорить: верниси, Антоне, до хати, верниси, мой!
Антін б'ється обидвома кулаками в груди, аж гомін селом іде.
– Знаєте, туск такий прігпов, що раз туск! Входжу назад до хати. Посидів, посидів, та й віходжу – не моє, що маю казати, коли не моє…
– Аби так моїм ворогам конати, як мені було із свої хати віступати!
– Віходжу я надвір та й ні, таки обмарило. Дзелений мох на хаті, треба би її пошивати. Камінь вода – не я тебе буду, небого, пошивати. Камінь – аби камінь, та й розпук би си із жєлю!
Антін по цім слові гатить руками у землю, як у камінь.
– Сів я на приспу. Ще небіжка мастила, а я глину тачками возив. Лиш хочу встати, а приспа не пускає, ступаю – не пускає. А мені жєль, не жєль, ні! Але таки гину… Сиджу я та реву, так реву, якби з ні хто паси дер. Люди ззираютьси на покаяніє.
– Аді, отам коло воріт та піп прощі казав. Увес мир плакав. Порєдна, каже, жона була, працовита…
– Перевертайтеси в гробі, небожєта, 6-м лайдак. Пропив-єм усе що до нитки. І полотно пропив. Чуєш, Маріє, та й ти, Васильку, та й ти, Юрчику, тепер дєдя ме у рантухових сорочках ходити та жидам води доносювати…
Антін тепер показує на війтову хату.
– Але вітиха – добра жінка. Вінесла ми хліб на дорогу, аби віт не видів. Най пан Бог твоїм дітем годить, де си поступ'ють. Най вам Бог усім дає ліпше, як мені…
– На який ґатунок я маю на чужі приспі сидіти? Іду. Лиш поступив-єм си, а вікна в плач. Заплакали, як маленькі діти. Ліс їм наповідає, а вони сльозу за сльозов просікають. Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов – так заплакала.
– Обтер-єм полов вікна, аби за мнов не плакали, бо дурно, та й відступив-єм цалком.
– Ой легко, як каміння гризти. Темний світ навперед мене…
Антін обводить рукою довкола себе.
– Є ще гезди гроші, але буду пити. З нашими людьми нап'юси, з ними пустю. Най знають, як із села-м віходив.
– Аді, в пазусі маю синю книжечку. Оце моя хата, і моє поле, і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка від цісаря, усюда маю двері втворені. Усюда. І по панах, і по жидах, і по всєкі вірі!
Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися проміні сонця.
На подвір'ї стояла гурма людей. Від заходу било на них світло, як від червоного каменя, – тверде і стале. З хорім іще сипалося багато народу. Як від умерлого – такі смутні виходили.
За людьми вийшов молоденький парубок із обстриженою головою. Всі на нього дивилися. Здавалося їм, що та голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч – десь далеко на цісарську дорогу. В чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Мама стояла на порозі.
– Ти вже йдеш, синку?
– Йду, мамо.
– А ти ж на кого нас покидаєш?
Жінки заплакали, сестри руки заломали, а мама била головою до одвірка.
Підійшов до сина тато.
– Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо.
– Ще цу ніч переначуй у мене, синку. Я тебе так гірко пістувала, дула-м на ті, як на рану… Я тебе разом з сонцем вірідю і плакати не буду. Переначуй, переначуй, дитинко!
Взяла сина за рукави та повела до хати.
Мир подався д воротям. Незабавки вийшла мама з сином. Твар мала бліду як крейда.
– Синку, – питався тато, – а мені хто, небоже, кукурудзки вісапає?
Хлопи заревіли. Тато впав головою на віз і трясся, як лист.
– Гай, ходім.
Мама не пускала.
– Миколайку, та не йди-бо! Та заки ти оберенешси, то пороги в хаті поскривлюютьси, то вугли погниють. Мене не застанеш уже, і, відай, сам не прийдеш.
Ймила сина за ноги.
– Воліла бих ті на лаву лагодити!
Пішли.
Хто стояв коло воріт, то йшов рекрута відводити.
Переходили ліс.
Листя встелило дорогу. Позагиналося у мідяні човенця, аби з водою осінньою поплисти у ту дорогу за рекрутом. Ліс переймав голос мамин, ніс його у поле, клав на межі, аби знало, що як весна утвориться, то Миколай на нім вже не буде орати.
