Більше працював, ніж жив…
«…його велика праця, його велика любов до народу не згинуть ніколи і в них він ще довго житиме серед вдячних нащадків»
М. Коцюбинський
Коли заходить мова про Бориса Грінченка, одразу ж у пам’яті спливають рядки Максима Рильського: «Збирайте, як розумний садівник, / Достиглий овоч у Грінченка й Даля»… Так, мабуть, найвідоміша, ґрунтовна й титанічна праця Бориса Дмитровича Грінченка – це саме словник української мови. Хоча початок життя й умови, в яких проходило дитинство майбутнього українського письменника, педагога, літературознавця, лексикографа, етнографа, історика, публіциста, видавця, громадського й культурного діяча зовсім не передбачали таку його діяльність.
Народився Борис Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Харківщині. Його батько, відставний штабс-капітан, дворянин, у власності якого було 19 десятин землі та водяний млин, наполегливо запроваджував удома «панське» життя, категорично забороняючи дітям вживати «мужицьке наріччя». Дмитро Якович добре знав українську мову, але спілкувався нею лише з селянами, в родині ж розмовляли російською. Мати, Поліксенія Миколаївна, походила з російської сім’ї, була дочкою полковника Літарьова. Отже, як зазначав у автобіографії письменник: «в сім’ї у Грінченків ніколи не говорено по-вкраїнському».
Однак, багато спілкуючись з селянами, малий Борис не тільки вивчив українську мову, але й захопився нею, полюбляв спілкуватися нею, слухати розповіді й пісні простого люду. Хлопець рано навчився читати, його потяг до книжок був нестримним: він перечитав усе, що було в батьківській бібліотеці. Своїми «першими літературними вчителями» Грінченко назве В. Скотта, М. Гоголя, Дж. Байрона, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Карамзіна. Але справжнім потрясінням для підлітка стало знайомство з Шевченковим «Кобзарем». Саме завдяки Шевченкові, як писав сам Борис Грінченко, він у «13 років зробився тим, чим… єсть». Під впливом прочитаного Грінченко почав писати вірші українською мовою. Цікаво, що це сталося саме в той рік (1876), коли російський цар Олександр ІІ підписав Емський указ, який забороняв друкування українських книжок, навчання, вистави в театрах та навіть підписи під нотами українською мовою.
Тоді Борис Грінченко навчався в Харківській реальній гімназії (вступив у 1874 р.), яку йому не судилося закінчити: 1879 року він був виключений та ув’язнений за поширення нелегальної літератури. Це були заборонені книжки С. Подолинського «Парова машина» та «Про багатство й бідність». Півторамісячне ув’язнення призвело до фатальних наслідків: юнак захворів на страшну й невиліковну хворобу – сухоти, був позбавлений права здобути хоча б середню освіту, до кінця життя потрапив під жандармський нагляд.
Після звільнення Борис Дмитрович улаштувався на посаду канцеляриста в Харківській казенній палаті. Одночасно юнак наполегливо працював над собою, бо мав намір екстерном скласти іспити на звання народного вчителя. У 1881 році він успішно складає екзамен і «якимось чудом», як згадував сам, починає вчителювати. Педагогічній діяльності Борис Грінченко віддав понад десять років, він учителював по селах Харківщини й Катеринославщини: Введенське, Нижня Сироватка, Олексіївка. Робота в Олексіївській школі, якою опікувалася Христина Алчевська, була найтривалішою (шість років). Спочатку селяни обережно приглядалися до вчителя, який був зовсім не схожим на своїх попередників. Він розмовляв «по-мужицькому», навчав дітей рідною мовою, поводився просто й щиро. Не намагався виставляти себе паном, підтримуючи кожного, хто звертався до нього, надаючи допомогу всім, хто цього потребував. Твори Грінченка про дітей наповнені любов’ю, турботою та болем через важке й інколи безпросвітне життя маленької людини. Молодий учитель також глибоко переймався педагогічними проблемами, висловлюючи свої думки в розвідках «Народні вчителі й вкраїнська школа», «Яка тепер народна школа на Вкраїні», «На беспросветном пути. Об украинской школе». Грінченко писав підручники для своїх учнів, відомі його читанка «Рідне слово» та «Українська граматика до науки читання й писання». У педагога вистачало також сил працювати над літературними творами та виявляти свої етнографічні зацікавлення, збирати мовний матеріал у селянському середовищі. Згодом будуть надруковані три томи «Етнографічних матеріалів», фольклорні збірники «Думи кобзарські», «Веселий оповідач», «З уст народу».
Літературознавці вважають, що саме в Олексіївці Борис Грінченко сформувався як письменник. Іван Франко у 1893 році писав, що Грінченко «засипає мало не всі наші видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними й популярно-науковими, працює без віддиху, шле до цензури рукопис за рукописом, не зраджується ніякими невдачами ані критикою, часто неприхильною, а у всьому, що пише, проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності». Твори Борис Грінченко друкував у галицьких журналах «Зоря», «Правда», «Світ», «Житє і слово», «Літературно-науковий вісник», у чернівецький газеті «Буковина», а також у «Киевской старине», «Южных записках». На такі щасливі, натхненні хвилини творчості доводилося відбирати години сну та відпочинку.
