Жили дід і баба. І була у них донька Оленка. Але ніхто з сусідів не називав її по імені, а всі називали Кропивницею.
– Он, – кажуть, – Кропивниця повела Сивку на пашу.
– Он Кропивниця з Лискою пішла по гриби.
Тільки й чує Оленка: Кропивниця та Кропивниця…
Прийшла вона якось додому з вулиці і жаліється матері:
– Чому це, мамо, ніхто мене по імені не називає?
Мати зітхнула і каже:
– Тому, що ти, доню, у нас одна: немає у тебе ні братів, ні сестер. Ростеш ти, як кропива під тином.
– А де ж мої брати і сестри?
– Сестер у тебе, – каже мати, – немає, це правда, а от братів було троє.
– Де ж вони, мамо?
– Хто їх знає. Як тебе в колисці ще колисали, поїхали вони з вогняними зміями-смоками воювати, собі і людям щастя добувати. От з тих пір і не повернулись…
– Мамо, так я піду шукати їх, не хочу, щоб мене Кропивницею називали!
І як не умовляли її батько й мати – нічого не добились.
Тоді мати й каже:
– Одну я тебе не відпущу: мала ти ще для такої дороги. Запрягай Сивку і їдь. Сивка наша стара, розумна – вона привезе тебе до братів. Та, дивись, на ніч ніде не зупиняйся: їдь день і ніч, поки братів не знайдеш.
Запрягла Оленка Сивку, взяла на дорогу хліба і поїхала.
Виїхала вона за село, дивиться – біжить за возом їхній старий пес Лиско. Хотіла було Оленка собаку прогнати, та передумала: нехай біжить – в дорозі веселіше буде.
Їхала вона, їхала – під’їжджає до перехрестя. Сивка зупинилась, назад озирається. Оленка запитує у неї:
Заіржи, заіржи, кобилице,
Скажи, скажи мені, Сивице:
На яку дорогу тебе направляти,
Де мені братів рідних шукати?
Підвела тут Сивка голову, заіржала, на дорогу зліва показала. Пустила її Оленка по тій дорозі. Їде вона чистими полями, їде темними борами. Приїхала присмерком в хащу лісову. Бачить – стоїть в хащі при дорозі хатинка. Тільки Оленка під’їхала до хатинки, як вибігла звідти якась горбата, кістлява баба з довгим носом. Зупинила вона Оленку і каже їй:
– Куди ти, нерозумна, на ніч їдеш. Тебе тут вовки з’їдять! Залишайся у мене ночувати, а завтра, як розвидниться, і поїдеш.
Почув те Лиско і загавкав тихенько:
Гав, гав!
Не веліла мати
Нічки ночувати!..
Гав, гав!
Не баба це
Говорить з тобою, –
Відьма Барабаха
З думкою злою…
Не послухалась Оленка Лиска, залишилась ночувати в хатинці.
Розпитала відьма Барабаха Оленку, куди вона їде. Оленка все їй розказала. Відьма на радощах так і підскочила: Оленчині брати, думає вона, і є, мабуть, ті самі богатирі, що всю її рідню зі світу зжили. Тепер вже вона з ними вправиться…
Раненько встала відьма, нарядилася, як на ярмарок, а весь Оленчин одяг заховала і будить її:
– Вставай, поїдемо братів шукати!
Встала Оленка, дивиться – немає одягу…
– Як же я поїду? – каже Оленка.
Принесла їй відьма старі жебрацькі лахи.
– На, – каже, – тобі й така одежина згодиться.
Одягнулася Оленка, пішла запрягати Сивку. Взяла відьма ніж і товкач, сіла у візок, як пані, а Оленку замість кучера посадила.
Їдуть вони, а Лиско біжить збоку і гавкає:
Гав, гав!
Не веліла мати
Нічки ночувати!..
Гав, гав!
Відьма Барабаха
Баринею сидить,
На тебе, Оленко,
Змією сичить…
Почула те відьма Барабаха, схопила товкач і кинула в Лиска. Заскавучав Лиско – перебила йому відьма ногу.
Оленка заплакала:
– Бідолашний Лиско, як же ти будеш тепер бігти?!
– Замовкни, – наказала відьма, – бо й з тобою таке буде!
Їдуть вони далі, а Лиско не відстає, на трьох ногах скаче. Доїхали до перехрестя. Сивка зупинилась.
Оленка запитує у неї:
Заіржи, заіржи, кобилице,
Скажи, скажи мені, Сивице:
На яку дорогу тебе направляти,
Де мені братів рідних шукати?
Заіржала Сивка, на дорогу з правого боку показала. Всю ніч їхали вони темною пущею по тій дорозі. Ранесенько виїхали на луг, дивляться – стоїть перед ними шовковий намет, а поруч три коники пасуться. Сивка весело заіржала і повезла Оленку з відьмою прямо до намету. Зраділа Оленка:
– Тут, мабуть, мої брати живуть!
Відьма злісно фиркнула:
– Краще помовчи! Тут живуть не твої брати, а мої!
Під’їхали до намету. Виходять звідти три кремезні юнаки – усі на одне лице, гарні та дужі.
Зіскочила відьма з візка і до них:
– Як, братики, поживаєте? А я увесь світ об’їздила, втомилася, вас все шукала…
– Так це ти наша молодша сестриця? – запитують брати-богатирі.
– Та я ж, я, – каже відьма, – я ваша рідна сестра…
Кинулись брати до неї, почали її цілувати-милувати, на руках носити. Такі раді, що й не передати.
– Дивись, – дивуються вони, – як довго ми воювали: за цей час сестра не тільки виросла, а й постаріла… Ну, та нічого: всіх ворогів ми перебили, залишилась одна лиш відьма Барабаха. Як знайдемо її, то спалимо, а тоді й додому поїдемо.
Почула те відьма і тільки усміхнулась: подивимось ще, хто кого спалить!..
– А що це, сестрице, за дівчинка з тобою приїхала? – запитує старший брат.
– Та це моя наймичка, – відповідає відьма Барабаха. – Вона у мене кучером служить і мою кобилку пасе.
– Добре, – кажуть брати, – вона і наших коней буде пасти.
Повернулась відьма, крикнула до Оленки:
