Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин

Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин
О книге

Чому живуть і не вмирають народні казки? Тому що в них живе і не вмирає сам народ, його мудрість, віра і незгасаюче працелюбство, його джерельна совість та іскрометний жарт, бо вони упродовж віків були і залишаються чарівними проповідниками доброти й милосердя, яких сьогодні так болісно не вистачає в людських взаєминах. До збірки увійшли найпопулярніші народні казки про тварин, в яких розкривається дивовижний світ українського фольклору.

Книга издана в 2001 году.

Читать Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин онлайн беплатно


Шрифт
Интервал

Бджоли і медвідь

Дикі бджоли мали гніздо в дуплавім дереві. Довідавшись о тім медвідь і дуфаючи в свою силу, приходить до них і каже: «Ви дрібні і слабі сотворіння! Дайте мені ваш мід, бо іначе дерево виверну, мід з’їм, а вас видушу!» – «Добре, – кажуть бджоли, – пробуй; єсли даш нам раду, ми піддамося».

Медвідя розгнівала така відвага бджіл, вткнув він голову свою в дерево і висунув язик по мід, но нараз учув такий біль, що і за свою силу забув, бо бджоли в язик, уха, ніс накололи єго страшно своїми жалами, а він, утікаючи, не слухає, як бджоли кликали за ним: «Пам’ятай, що і малі сотворіння потрафлять боронитись!»

Тут така наука: і малими, но сполученими силами можна много доброго зділати і від ворогів оборонитись.

Бджола рятує гусці життя

Одного разу паслися гуси на толоці над водою. Але одна гуска надибала бджолу, що пила з цвіту мед, та й хотіла її живцем задзьобати, хотіла її дзьобом роздавити. Але бджола як то уздріла, та й проситься:

– Кумко, – каже, – дайте мені жити, я стану вам колись у пригоді…

Пішла гуска, скубе траву, аж дивиться, – біжить лис. Ов, недобре… Але бджола таки до лиса, до лиса та й таки у сам ніс жальце – ша! Та й полетіла. А лис як скочить у луги, то й слих за ним пропав.

Так бджола урятувала гусці життя.

Бідний вовк

Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От тай пішов він до Бога просити їжі. Приходить до Бога, та так збіднився, так збіднився, що ще гірший, ніж був.

– Боже, – каже, – милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду!

– А чого, тобі їсти? – каже Бог.

– Чого дай, то дай!

– Отам на луці пасеться попова кобила, – вона ніяк не підбіжить, – от ту й з’їж!

От вовк мерщій від Бога – трюх-трюх, – так біжить! Та до кобили:

– Здорова була, кобило! Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

– Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?

– Вовк! – каже.

– Та брешеш, – собака!

– Їй-богу, – каже, – вовк!

– Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?

– А з голови! – каже.

– Е, вовчику, – каже, – вовчику! Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, – а я все буду пастись, – та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким.

– Чи так, то й так! – каже вовк.

Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… вовк не знає вже, чи на цім, чи на тім він світі… А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний чи я не скажений? – чому було не хватати за горло?»

От він знов потяг до Бога просити їжі.

– Боже, – каже, – милостивий! Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.

– Хіба, – каже, – тобі кобили мало?

Лає:

– Хай, – каже, – з неї шкуру живцем на гамани влуплять! Не то не наївся, а й трохи пики не розбила…

– Ну, коли ж так, – каже Бог, – то піди отам над яром, де такий ситий баран пасеться, – то ти його й з’їж.

Пішов вовк. Баран пасеться над яром.

– Здоров, баране!

– Здоров!

– Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

– А що ти таке, що будеш мене їсти?

Каже:

– Вовк.

– Та брешеш, – собака!

– Ні, їй-богу, – каже, – вовк!

– А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?

– А як їстиму? З голови почну, та й увесь мій – не як!

– Е, вовчику, – каже, – вовчику! Коли вже наважився мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.

– Ставаймо! – каже.

От став він якраз над кручею – така круча! – роззявив рота – так та паща аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як участить у лоб, – він – беркиць у яр!.. Добре наївся! Тоді сів сердега та й плаче: «Чи є я не дурний, чи я не скажений?.. Чи то видано, щоб живе м’ясо та само в рот ускочило?!»

Думав-думав… От пішов знов до Бога просити їжі.

– Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду!

Бог каже:

– Такий з тебе їдець! Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало – то й твоє; воно нікуди не втече.

Послухав; прийшов на місце – аж лежить сало. Він сів та й думає: «Добре, каже, з’їм я його, а воно ж солоне – пити схочеться… Піду спершу нап’юся, а тоді вже…» Пішов. Поки там до річки та від річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся, – коли лежить. Узяв те сало. Приходить вовк – нема сала. От він сів та й плаче: «Чи я не дурний, чи я не скажений? Хто ж таки, не ївши, п’є?».

Сидів-сидів, так їсти – аж-аж-аж!.. Іде знову до Бога просити їжі.

– Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу!..

– Та й обрид уже ти, – каже, – з тією їжею! Та що вже з тобою казати: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, – оту й з’їж.

Пішов.

– Здоров, свине!

– Здоров!

– Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

– А що ти таке, що ти будеш мене їсти?

Каже:

– Вовк.

– Брешеш, – собака!

– Ні, – каже, – вовк!

– Хіба ж, – каже, – вовкові їсти нічого?

– Нічого, – каже.

– Коли ж, – каже, нічого, то сідай на мене: я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, – може, й тебе виберуть.

– Чи так, то й так! Вези!

Сів на свиню. Прибігає в село; вона як закувікає – аж вовк перелякався:

– Чого це ти, – каже, – кричиш?

– Та це я, – каже, – скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.



Вам будет интересно