Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От тай пішов він до Бога просити їжі. Приходить до Бога, та так збіднився, так збіднився, що ще гірший, ніж був.
– Боже, – каже, – милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду!
– А чого, тобі їсти? – каже Бог.
– Чого дай, то дай!
– Отам на луці пасеться попова кобила, – вона ніяк не підбіжить, – от ту й з’їж!
От вовк мерщій від Бога – трюх-трюх, – так біжить! Та до кобили:
– Здорова була, кобило! Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
– Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?
– Вовк! – каже.
– Та брешеш, – собака!
– Їй-богу, – каже, – вовк!
– Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?
– А з голови! – каже.
– Е, вовчику, – каже, – вовчику! Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, – а я все буду пастись, – та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким.
– Чи так, то й так! – каже вовк.
Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… вовк не знає вже, чи на цім, чи на тім він світі… А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний чи я не скажений? – чому було не хватати за горло?»
От він знов потяг до Бога просити їжі.
– Боже, – каже, – милостивий! Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.
– Хіба, – каже, – тобі кобили мало?
Лає:
– Хай, – каже, – з неї шкуру живцем на гамани влуплять! Не то не наївся, а й трохи пики не розбила…
– Ну, коли ж так, – каже Бог, – то піди отам над яром, де такий ситий баран пасеться, – то ти його й з’їж.
Пішов вовк. Баран пасеться над яром.
– Здоров, баране!
– Здоров!
– Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що будеш мене їсти?
Каже:
– Вовк.
– Та брешеш, – собака!
– Ні, їй-богу, – каже, – вовк!
– А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
– А як їстиму? З голови почну, та й увесь мій – не як!
– Е, вовчику, – каже, – вовчику! Коли вже наважився мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
– Ставаймо! – каже.
От став він якраз над кручею – така круча! – роззявив рота – так та паща аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як участить у лоб, – він – беркиць у яр!.. Добре наївся! Тоді сів сердега та й плаче: «Чи є я не дурний, чи я не скажений?.. Чи то видано, щоб живе м’ясо та само в рот ускочило?!»
Думав-думав… От пішов знов до Бога просити їжі.
– Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду!
Бог каже:
– Такий з тебе їдець! Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало – то й твоє; воно нікуди не втече.
Послухав; прийшов на місце – аж лежить сало. Він сів та й думає: «Добре, каже, з’їм я його, а воно ж солоне – пити схочеться… Піду спершу нап’юся, а тоді вже…» Пішов. Поки там до річки та від річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся, – коли лежить. Узяв те сало. Приходить вовк – нема сала. От він сів та й плаче: «Чи я не дурний, чи я не скажений? Хто ж таки, не ївши, п’є?».
Сидів-сидів, так їсти – аж-аж-аж!.. Іде знову до Бога просити їжі.
– Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу!..
– Та й обрид уже ти, – каже, – з тією їжею! Та що вже з тобою казати: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, – оту й з’їж.
Пішов.
– Здоров, свине!
– Здоров!
– Казав Бог, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що ти будеш мене їсти?
Каже:
– Вовк.
– Брешеш, – собака!
– Ні, – каже, – вовк!
– Хіба ж, – каже, – вовкові їсти нічого?
– Нічого, – каже.
– Коли ж, – каже, нічого, то сідай на мене: я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, – може, й тебе виберуть.
– Чи так, то й так! Вези!
Сів на свиню. Прибігає в село; вона як закувікає – аж вовк перелякався:
– Чого це ти, – каже, – кричиш?
– Та це я, – каже, – скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.
