Вона шукає пропащі душі і зміцнює,
Просить ласки й осягає її,
Святіша від Вірсавії.
Св. Епіфаній[1]
Шалені пекучі вітри терзали Малопольщу влітку 1572 року. Вони були сильними настільки, що могли знести не лише подорожнього, який випадково опинився серед поля, але й вершника разом з конем. По таких вітрах завжди чекають бурі, зливи, яка б, удосталь налютувавшись, затихла, але її не було. Тільки дерева виривалися з корінням, і залишені десь випадково багаття миттю розросталися велетенським полум’ям, охоплюючи вогнем усі найближчі околиці.
«Не на добро…», – скрушно хитали головою старці, насмілюючись хіба вистромити носа зі своїх осель. Час від часу знадвору чувся глухий стукіт в стіну. Це вітер люто жбурляв у неї чимось, що підняв із землі подекуди за кілька стай[2] звідси. Шмат деревини, сідло, заступ, якесь нещасне козеня або навіть теля могли прилетіти будь-якої миті і звідки завгодно. Так тривало вже третій день.
І стільки ж часу у заїжджому дворі, що знаходився за два дні дороги до Кракова, не було нових постояльців. Були ті, що через вітри не могли їхати далі, але й перестали платити господарю за нічліг. Втім власник двору, попри збитки, усе ж мав і вигоду, оскільки задурно своїх гостей не годував, а ті, радше з нудьги, аніж з голоду, їли й пили багато.
Один із них, на ім’я Христоф, наказував приносити їжу й питво йому до кімнати, сам з’являючись серед цих своїх друзів по нещастю вкрай рідко. Хоча й невідомо було, чи він так само, як і решта, поспішав, а чи просто насолоджувався товариством пишногрудої чорнявки, котрій також знайшлося місце у його вузьких покоях. Загорнувшись у брудну діряву ковдру, вона солодко дрімала, підклавши долоні під праву щоку. За вікном люто свистіли вітри, яких, здавалось, було там тисячі, і кожен з них мав свій голос, мов у якомусь диявольському хорі, проте вони наче заколисували цю жінку. Жодної тривоги, жодного неспокою не було на її обличчі, а отже й у її снах.
Христоф, умостившись на стільцеві біля вікна, за яким сірів полудень, не зводив з неї очей, мовби намагаючись вивчити кожну деталь її обличчя, наполовину прикритого розпатланим волоссям, і дослідити поглядом клаптики оголеного тіла, що виднілися з-під ковдри. Хоч, можливо, він чекав пробудження цієї жінки, не бажаючи будити її сам.
Раптом, він зачув чиїсь притишені голоси за дверима і незграбні кроки кількох пар ніг, що, вочевидь, намагалися ступати якомога тихіше. «Авжеж, – подумалось йому, – тим роззявам давно цікаво хто я, хто ця жінка, чим ми тут займаємось і чому не виходимо на люди… Що ж, зараз будуть знати».
Чоловік звівся на ноги і нечутно підійшов до дверей. Хвилину почекавши, він різко повернув ключ у дверях і щосили смикнув їх на себе. За ними виявилось три здивовані мармизи, що належали трьом захмелілим чоловікам, ззовні схожих на волоцюг через свій до краю занедбаний одяг.
Двоє з них, що надмірно спиралися перед цим на двері, не втримали рівновагу і провалилися в кімнату, впавши навкарачки, зробившись при цьому подібними на двійко сполоханих свиней.
– Вітаю, панове, – промовив Христоф, спостерігаючи, як ті згодом мусили з навкарачок стати на коліна, дивлячись на нього знизу вгору, як на ікону або ксьондза, що приготував їм причастя.
– Е-е-е-е… курва… е-е-е… – відповів хтось із них.
– Хотіли тільки запитати, чи не потребує пан чогось, – єхидно промовив той, що лишився на ногах. А потім покосившись убік ліжка, хтиво додав:
– І пані…
– Ідіть в дупу. Усі троє, – коротко відповів Христоф.
– Ги-ги, – засміявся нахаба, – бачить пан, що ми тут всі в однаковому становищі. Нудно всім до смерті, а в пана он яка забавка…
Він знову зиркнув убік чорнявки, що вже прокинулась і дивилася на них широко відкритими зляканими очима.
– То ж чи не набавився бува пан? А якщо так, то може дасть побавитись і нам?
– Кому це вам?
Христоф потайки від них дістав з-за поясу невелику нагайку і заховав її за спиною.
– Нам, – чоловік вказав на двох своїх товаришів, що вже стояли на ногах і так само глипали голодними очима на ліжко, – а також іншим добродіям, що нидіють там унизу…
«Там унизу» – це була невелика смердюча зала, що правила за шинок. Кімната Христофа знаходилась на горищі.
– І нехай пан не турбується. Ми панську любку не скривдимо… – спраглий любощів волоцюга змінив тон і вже тепер по-справжньому вирішив домовитись, – і можемо навіть панові заплатити відкупні.
– Відкупні? – раптом з цікавістю перепитав Христоф.
– Авжеж, авжеж, – закивали головами всі троє прибулих.
– Скільки?
– Е-е-е… – зачухав потилицею промовець, – десять грошів…
– Здуріли, панове? – хмикнув постоялець, – знали б ви які божественні перса ховаються за тим дрантям, яким вона зараз укрита.
– Двадцять…
– Живіт у неї плаский, а стегна пишні. Таких, зізнатися, я ще не бачив…
– П’ятдесят, чорт забирай! – випалив чоловік.
– А чи відомо вам, який гарячий і хтивий рай поміж тих стегон? Яка це палка коханка, що не соромиться жодних любощів?… – провадив далі Христоф, – ні? То будьте певні, що так і є! А ви пропонуєте мені п’ятдесят грошей відкупних? Флорин, трясця вашій матері! Флорин і не менше!..
