Антін Кривда успішно склав останній екзамен і дістав схвальну рецензію на магістерську працю.
Швидко піднімався угору по вулиці Руській, часом підбігав, комусь там вклонявся посміхаючись, але не сповільнював кроку, поки не зайшов у браму восьмого номера. Тут зупинився, передихнув і, ледве стримуючи бурхливу радість, статечно, як це належить магістрові філософії, попрямував до дверей помешкання двірнички, в якої прожив п’ять студентських літ. Мав намір постукати, увійти і, згідно з усіма правилами доброго тону, манірно вклонитися: «Маю честь, шановна пані, сказати вам…» Але двері нараз відчинилися, і на порозі стала стара згорблена жінка в чорній хустині, з поораним глибокими зморшками обличчям. Вона витирала сухі руки об поділок і, насторожена, спитала:
– Ну?…
– Пані Маційова, пані Маційова! – підбіг Андрій і схопив її за руки. Більше нічого не сказав, та його радість упала світлом на обличчя старої, розгладила чоло й відбилась у щасливих сльозинах, що раптом заблищали в глибоких борознах під очима.
– Склав! – Кривда стиснув Маційову в обіймах, а вона, дивна, замість сміятися, захлипала на його грудях.
– Поїдете…
– Ні, ні. Я ще побуду у вас трохи.
Антін наспіх переодягався. Зав’язував до накрохмаленого комірця модну краватку, чистив водою засмальцьовані рукави вихідної блузи, причісував перед дзеркалом непокірного чуба. Погляд його спинився на засидженому мухами стінному календарі, знайшов сьогоднішнє число – дату закінчення університету. Антін вийняв червоний олівець, підкреслив дату і враз згадав: сьогодні йому двадцять сім років! А він забув про свій день народження!
«Двадцять сім літ… – міркував. – І мало, і багато. Багато, коли подумати, що нічого корисного досі не зробив, а мало, бо що ці роки проти довгого людського життя».
Дивився на своє зображення в дзеркалі й говорив до невисокого густобрового юнака:
– Антосю, а ти наче й непоганий кавалер. Чи не пора подумати про даму серця? Тільки це вбрання…
За п’ять літ не міг заробити на порядний одяг. Але сьогодні все це здавалося такою дрібницею…
Хтось постукав у двері.
– Прошу! A-а, Владек! А я саме збирався йти до тебе. Добре, що прийшов. Отже, так, як умовлялися: ні театр, ні кіно, а тільки кнайпа. «Жорж». Пробач, зависоко взяв. «Гонконг»![1] Зрештою, я згодний хоч до дідька на вечерю. Ти розумієш, у нас сьогодні кінець! Кінець, що стає початком. Діалектика! A-а, ти ж не цікавишся філософією. Та це дурниця. Сьогодні й філософ збожеволів би, побачивши, що всякі дурні стають філософами.[2] Ну, чого так дивишся?
– Чекаю, коли перестанеш торохтіти. Вже? Тепер слухай. Мохнацький запросив нас сьогодні до себе на вечерю. Зрозумів?
– Оце і все? Не бачив Гриць ногавиць. Чим тут захоплюватися? Таж у дідька було б веселіше! Старий дивак навіть такого дня у товаристві за столом доводитиме раціональність порівняльного методу в мовознавстві. Це ж нудота! Чекай, чекай, а коли він устиг тебе запросити?
Антін незадоволено глянув на товариша. Що це він вигадує? Хотів категорично відмовитись, але від самого добродушного Владекового вигляду хмарка незадоволення сповзла з обличчя Антона. Перед ним стояв високий вродливий юнак. Хвилясте русяве волосся, голубі очі, рівний ніс і ямочка на підборідді надавали хлопцеві майже жіночої краси.
Антін вдивлявся в нього і приходив до думки, що сердитись на Владека не можна. А сердився. Вже з якого часу не міг зрозуміти його. І, мабуть, даремно. Владек хороший. Дуже хороший. У Антоновому серці хлюпнула теплом та давня приязнь до товариша, що останнім часом почала було пригасати.
Владек трохи зам’явся, відповідаючи. Це, мовляв, зовсім випадково, його викликав професор Мохнацький у важливій справі. Антін, видно, не знає, що Владека залишають асистентом. Тут нічого дивного, адже він весь час працював у славістському гуртку і, так би мовити, зарекомендував себе. Ну, Мохнацький викликав і принагідно запросив до себе на вечерю. Дивно, чому Антін упирається, він же завжди був про Мохнацького найкращої думки.
Антона нітрохи не здивувала така новина. Когось же повинні були залишити. Може, якраз добре, що Владека. Його турбувало тільки те, що професор, хай він і дуже розумний, зіпсував своїм запрошенням план їхнього відпочинку.
– Гратулюю, Владек. Але ж це тебе запрошено, а я – приший собаці хвіст?
– Твого імені не назвав, проте сказав: «Беріть обов’язково з собою якогось мудрого хлопця».
– О, дякую! Однак мені не випадає йти.
– Ти мусиш, Антосю. Зроби це вже для мене, якщо навіть тобі не хочеться. Мені треба бути. А як я сам? Крім того, я зовсім недавно познайомився з дочкою Мохнацького. Це чудове, тендітне створіння, янгол! Сам побачиш. Ну, підемо, правда?
Антін кивнув головою, всміхнувся.
– Бачу, в тебе є ще і вроджене уміння у всьому добиватися успіхів. Бажаю щастя, майбутній зятю професора Мохнацького! Що ж, підемо. Мені важко в чомусь тобі відмовити.
Двері гостям відчинив сам професор. Виставив чорну борідку й хвилину вдивлявся, немов хотів переконатися, чи ці люди гідні переступити поріг його житла. Потім стримано:
