Життєпис Цицерона, римського оратора та державного діяча, було видано його колишнім секретарем на ім’я Тірон за декілька років до народження Христа.
Достеменно відомо, що цей Тірон дійсно існував, як і те, що він дійсно видав таку працю. Колись Цицерон написав йому такі слова: «Не перелічити послуг, які ти мені надав, як у мене вдома, так і поза ним, як у Римі, так і за кордоном, у навчанні та в літературній роботі…» Тірон був на три роки молодший за свого господаря, народився рабом, але на багато років пережив хазяїна і якщо вірити Святому Єроніму, то помер на сотому році життя. Тірон першим застенографував виголошену в Сенаті промову; створеною ним системою скорочень, відомою під назвою «Тіронові ноти», церква послуговувалася ще в шостому столітті, а окремі елементи цієї системи використовуються і в сьогоденні (наприклад, символ &, скорочення etc, NB, i.e, e.g.). Він же написав і декілька трактатів, присвячених історії розвитку латини. На його багатотомний життєпис Цицерона як на першоджерело посилається в своїх коментарях до промов Цицерона римський історик першого століття нашої ери Асконій Педіан. На ту ж біографію двічі посилається і Плутарх. Та сама праця, як і решта літературного доробку Тірона, зникла у вирі подій, що супроводжували падіння Римської імперії.
І в наш час науковці час від часу намагаються знайти відповідь на питання – яким міг бути цей життєпис. 1985 року Елізабет Роусон, дійсна членкиня Коледжу Корпус Крісті в Оксфорді, припустила, що написаний він був, ймовірно, в елліністичній традиції біографій, тобто в літературній формі, якій властивий простий і невибагливий стиль; в цій традиції можливі цитування документів, але перевага надається тому, аби наводити короткі вислови самого персонажа, можливий виклад пліток та неперевірених даних. В цьому стилі смакуються прояви характерних рис особистості персонажа. Таку біографію пишуть не для державних діячів чи генералів, а для тих, кого в Римі називали curiosi[1], [2].
Саме в такому дусі я підійшов до відтворення втраченої роботи Тірона. Хоча сходження Цицерона до влади описане в попередньому томі, який має назву Імперій, все ж я сподіваюся, що слідкувати за подіями, описаними тут, зможе і той читач, який попередню книгу не читав. Це роман, а не історичний трактат, і коли траплялися протиріччя між вимогами, які ставить перед автором кожен з цих жанрів, я рішуче віддавав перевагу першому. І все ж я намагався якнайкраще узгодити свій вимисел з фактами, які насправді мали місце, а також наводити слова самого Цицерона – адже багато в чому завдяки Тірону до нас дійшло так багато його промов. Я хотів би висловити подяку пану Фергусу Флемінгу за те, що він щедро дав цій книзі назву Lustrum. Ті читачі, які матимуть бажання прояснити для себе значення політичної термінології, що використовувалася в Римській республіці, або ж ті, кому захочеться дізнатися про згадані в книзі постаті, знайдуть глосарій та перелік дійових осіб наприкінці книги.
«Ми дивимося зверхньо на минулі століття, ніби вони – всього-на-всього якась підготовка до нашої появи… та що, якщо ми – не більше, ніж їхній відблиск?»
Дж. Г. Фарелл, «Облога Крішнапура»
lustrum (1) мн., лігво чи барлога дикого звіря; (2) мн., бордель, звідси – розпуста; (3) букв. спокутне жертвоприношення, насамперед те, що здійснюється цензорами щоп’ять років; перен. п’ятирічний період, люструм.
Словник (?)
Частина перша
Консул
63 рік до н. е
O condicionem miseram non modo admi-nistrandae verum etiam conservandae rei publicae!
Зовсім невдячна справа – дбати про збереження Республіки, що вже казати про керування нею!
Цицерон, промова від 9 листопада 63 року до н. е.
За два дні до інавгурації Марка Туллія Цицерона на посаду римського консула з Тибру недалеко від доків, де стоять кораблі республіканського воєнного флоту, виловили тіло мертвого хлопчика.
Така знахідка, якою б трагічною не була, не мала б привернути до себе увагу обраного консула. Та було в цьому трупі щось таке гротескне, а отже загрозливе для громадянського спокою, що магістрат Октавій, відповідальний за охорону в місті громадського порядку, надіслав Цицерону звістку про знахідку, одночасно попросивши його прийти на місце.
Спочатку Цицерон не хотів іти, посилаючись на те, що має багато роботи. Як кандидату в консули, який набрав найбільше голосів, саме він, а не його колега, мав головувати на відкритті сесії Сенату – і він працював над своєю інавгураційною промовою. Та я знав, що справа не тільки в цьому. Він якось надзвичайно гидував усім, що пов’язане зі смертю. Його непокоїли навіть убивства тварин під час ігор, і про цю слабкість – а сердечна доброта в політиці завжди сприймається як слабкість, і нічим тут не зарадиш – починали тепер дізнаватися інші. Першою його думкою стало надіслати мене туди замість себе.
– Звісно ж я піду, – обережно відповів я, – але ж… – я зупинився і дозволив своїй фразі полетіти вдалечінь.
