Львів, Львів, Львів… Це місто ніколи не відпустить тебе, якщо ти хоч раз там побував. Це місце-казка, це місто-чари, це любов, і кава, і шоколад, і незмінні підбори, підбори, підбори… Навіть у мороз і на кризі. Це незмінне звертання по-львівськи «прошу пана», і «то є перша кляса», коли щось до вподоби. Той, хто не бував у цьому старому місті, ніколи не збагне душу України. Бо Аптекар славнозвісного Юрія Винничука живе тут, і Купальниця Галини Вдовиченко теж родом звідси, а ще Мавка Дари Корній, хоч письменниця і не говорить про це прямо. Усі ми різні, але й усі однакові у цій своїй глибочезній і палкій любові до нашого середньовічно-сецесійного міста з його вузькими вуличками і широченними новими проспектами, з помпезною архітектурою Горголевського і по-воєнному монументальним сталінським ампіром. Не можна бути у цьому місті і не закохатися у нього. А закохавшись, не творити неможливо. Львову присвячено вірші, пісні й романи… На його вівтар покладено долі, списано сторінки історії. Він був збудований во славу того, чиє ім’я носить, але тут ви не знайдете жодного пам’ятника Леву, лише засновнику міста – єдиному Королю землі Галицької Данилові Галицькому. Тому що час розставляє усе на свої місця, і немає на те ради, бо він – єдиний суддя.
Кожен твір, що увійшов до цієї антології, звучить лейтмотивом любові і захоплення Львовом, Лембергом, Леополісом, як його по-різному називали у різні епохи. Та в усі часи він однаково з ароматом дощу і трав’яного чаю, як в істинної львівської пані у рукавичках Галини Вдовиченко, і морочно-фентезійний, як у вишуканої та особливої Вікторії Гранецької, хоча вона і не його мешканка, і тоскно рідний у по-дівочому щирої і ніжної Ірини Хомин… Львів такий, такий… до кінця незбагненний і по-особливому пасіонарний. Дається взнаки понад триста років Магдебурзького права… Львів’яни вільні у своїх думках, у почуттях, в уподобаннях. І це робить місто дуже європейським і зовні, і духом: тут є костели, церкви, і є синагога, і от-от з’явиться мечеть, адже сюди, у столицю Західної України, після анексії Криму переселилося понад дві з половиною тисячі кримських татар. Але я не буду про політику. Тобто тільки не тут!
Говоритиму лише про кохання і каву з різноманітними прянощами, а може, й глінтвейном Лесі Олендій у світлі ліхтарів і музики бароко на вуличках старого елегантно-мистецького міста. Яке, наче героїня Любові Долик, вабить, і кличе, і зачаровує зовні велично-стриманою, навіть аристократичною красою, а всередині таким несподівано пристрасним і розкутим нічним життям.
Львів – це не Ратуша і не костел Ельжбети, тим пак це не церква Святого Юра або ж новомодна «Арена Львів»… Львів – це його мешканці і ті, хто щоденною працею створює його, як тепер кажуть, імідж. Львів – це ті, хто живе у ньому і творить, хто вперто іде до своєї мети, не зраджуючи його з іншими містами у пошуках кращої долі. Львів – це кохання, кава, чоколяда, це вона і він, і він, себто Львів…
Приємного занурення у цю середньовічну казку з присмаком ІТ-технологій! А далі… далі може бути, адже завжди так хочеться продовження палкої історії любові.
Ніка Нікалео
Ймовірність дощу нуль відсотків
У місті, де Марко ще ніколи не був, на нього чекали банальні принади. Їх не раз обіцяла йому Світлана: поїдемо, пропонувала, до Львова, посидимо на відкритій терасі, замовимо запашної кави, нам видадуть картаті пледи, неодмінно картаті, вони рятуватимуть нас від вечірньої сирості. Падатиме дощ, от побачиш. Дощ, кава і плед – стандартний львівський набір. Ти ж любиш, мружилась Світлана, аби усе було за правилами, без несподіванок та імпровізацій.
Він часом не розумів, чи вона жартує-іронізує, а чи говорить серйозно. Чого це він любить, аби усе було за правилами? Без несподіванок та імпровізацій? Це якось навіть образливо звучить. Кожного разу виникає бажання запитати: що ти маєш на увазі?…
Насправді він аж ніяк не міг вирватися з Києва. На Різдво не вдалося, бо робота не відпускала, а тоді непомітно й весна промайнула. І от уже середина літа, а в нього й далі не складалося з тією поїздкою. А Світлана що? Вона поїхала без нього. З якоюсь малознайомою товаришкою. Тиждень після того минув, і от маєш, як навмисно, – йому нарешті випала нагода. Три вільні дні. Але тепер уже Світлана мала справи, і він гайнув до Львова сам-один, наче комусь щось доводив. Хіба не могла Світлана почекати на нього ще тиждень?
– Їдь-їдь, – сказала йому на прощання, – очі-щілинки, – он і дощ обіцяють…
Пропустив іронію повз вуха. Не був певен, що саме цього потребує – самотності, дощу та кави, але щось суттєве він таки мусив отримати. Бодай короткий перепочинок. Львів, запевняли його офісні знавці, гарантує розслабон за два-три дні наче за тиждень. Марко сподівався саме на це. На швидку дію випробуваних багатьма ліків. Якщо це місто може пригальмувати шалений лет невість куди, не знати вже й для чого, якщо воно може дати можливість перевести дух, Марко готовий заради цього замовити маленьке помешкання (не готель, а саме помешкання) у середмісті, на площі Ринок, сісти у швидкісний денний потяг і зійти на незнайомому пероні. І мовчати весь час, переважно мовчати, не приймати жодних рішень, ні за що не відповідати, лише дивитися й слухати. Лише пити, їсти, спостерігати. І не думати про Світлану, не думати про їхні стосунки, які зайшли у глухий кут.
