Ще зранку небо вкрилося густими хмарами. Увесь день непривітно хмурилося, а під вечір почало блискати й загрозливо загуркотіло. Підхоплені вітром краплини розбивалися об шибку й спливали донизу довгими розмитими плямами.
«Так і ми, – подумав його світлість граф Автєєв, – живемо до часу безтурботно, поки не втрутиться незвідана сила, піднесе, завертить і лясне, що лише мокре місце залишиться…»
Він відвернувся від вікна, і тепер стукіт дощу нагадував звук, із яким кулі впиваються в тіло. Здригнувся від несподіваної асоціації й поволі, важко пересуваючи ноги, укотре за сьогодні подався до буфета.
Ноги в капцях ковзали по слизькому паркету, плечі під колись розкішним халатом зігнулися, пригноблені невидимим тягарем. Давно не чесане, щедро розбавлене сивиною волосся куйовдилося врізнобіч.
Немов старий дідуган, хоча лише влітку розміняв п’ятий десяток. Від колишньої гвардійської виправки не лишилося й сліду. Навіть вуса – офіцерська гордість – понуро висіли, і не вірилося, що вони зможуть знову завзято випрямитися кінчиками догори, як це було ще зовсім недавно.
У кабінеті панувала темрява. Лише в каміні ліниво потріскували вологі березові поліна. Іноді вони спалахували, але язички полум’я, немов лякаючись власного нахабства, одразу ховалися в попелі й несміливо визирали з-під нього червоними жаринками.
Важкі дверцята буфета розчинилися з неприємним скрипом. Граф навпомацки відшукав кришталевий графин, так само навпомацки, завченим рухом, не проливши жодної краплі, по вінця наповнив чарку.
Яскрава блискавка пронизала темряву, віддзеркалилася від дубової поверхні, засліпила очі. Загриміло так, що здригнулася підлога, а посуд злякано дзенькнув.
Десь щось грюкнуло, від дверей відчутно потягнуло холодом.
– Ти знову тут?
Автєєв не поспішав обертатися, боявся того, що міг побачити.
– Чому ти не даси мені спокою? Минулого не повернути. Ти маєш змиритися з тим, що сталося. Ми всі маємо змиритися…
Ледь розбірливі слова скидалися на приглушене бурмотіння людини, чий мозок вражений алкоголем або переступив межу божевілля. Можливо, те й інше разом. Бо в кімнаті, окрім його світлості, нікого не було.
Лише всепоглинальна темрява, червоні жаринки в каміні й крижаний протяг. Він узявся нізвідки, усмоктав крихти тепла й розчинив їх безслідно.
– Згинь, нечиста!
З рота йшла пара.
Автєєв залпом спорожнив чарку, різко повернувся й нічого не побачив. Окрім тьмяних жаринок і трішки світлішого квадрата вікна, у яке гатило вже не дощем, а чимось твердим, немов хтось кісточками пальців тарабанив у скло.
– Свят, свят, свят…
Перехрестився, осінив хрестом темну порожнечу й знову наповнив чарку.
Обережно дістався до столу, тремтячою рукою запалив свічки в бронзовому підсвічнику. Вогники весело спалахнули, далі заметушилися, мовби хтось невидимий намагався їх загасити, стиснулися до ледь помітних цяточок і завмерли на кінчиках ґнота.
За вікном шаленіло й лютувало. Гілки клена несамовито шкребли дах, немов намагалися зірвати його.
«Гуп-гуп-гуп» – гепали в скло крупинки замерзлої вологи.
«Тук-тук-тук. Впусти мене!» – відгукувалося в голові.
– Не впущу! Не дочекаєшся! Немає тобі тут місця! – бурмотів Автєєв.
Він до болю в очах впивався в темряву, проте розрізняв лише власний силует і крихітні вогники свічок за спиною.
«Гуп-гуп-гуп. Впусти!!!»
Яскравий спалах зиґзаґом розітнув небо, і на якусь мить Автєєв, здається, розгледів щось біле, безформне, що тулилося до скла й пронизувало крижаним поглядом.
Та, якби й не помітив, він знав, що вона там.
Вона чекала на нього, і він уже майже змирився, бо ховатися далі й відтягувати неминуче не зосталося сил. Та й сенсу в цьому більше не бачив.
Усе має кінець, настав час каятися.
Гримнуло близько й гучно, як ніколи. Мов дванадцятидюймова гармата пальнула поряд, аж у вухах позакладало.
Автєєв відсахнувся, а коли знову глянув на вікно, побачив, що скло стало білим, укрилося зимовою памороззю.
Хіба таке можливе? Зараз лише вересень…
Утім, чого дивуватися? Для потойбічних сил закон неписаний, вони від свого не відступляться.
Нічого не допоможе. Навіть хрест і молитва.
Молитва…
Автєєв посміхнувся. Гірко посміхнувся. Без радості й без надії.
Може, молитва комусь і слугує захистом, але йому від неї жодної користі. Молитва з його вуст як знущання над святинею. Надто багато гріхів узяв на душу, надто провинився, аби сподіватися на прощення. Навіть від самого себе.
