Серія «Барви» заснована у 2019 році
Художник-оформлювач М. С. Мендор
© П. М. Лущик, 2019
© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019
Можливо, комусь може видатися дивним, чому саме тепер, напередодні Великої війни, котра ось-ось сколихне Європу, мені забаглося згадати ці події шістдесятирічної давнини. Здавалося б, кому зараз яке діло до того, що могло статися, але не сталося у такому вже далекому 1855 році. Аналізуючи те, що відбувається навколо подій у Сараєві, я щораз більше переконую себе у тому, що все, що довелося пережити мені, цілком можна було повторити тепер, і не стояла б зараз імперія на порозі війни, про результат котрої можна лише здогадуватись. А те, що війна буде, знаю доконечно. Ще зранку мій онук Максиміліан, полковник Генерального штабу, повідомив інформацію, що Сербія відхилила ультиматум цісаря і Відню нічого не залишається, як оголосити Белграду війну.
Останніми днями мене не покидає відчуття якогось дежав’ю. Тоді, майже шістдесят років тому, мені, ненавченому у дипломатії і розніженому у віденських салонах юнакові, вдалося відвернути катастрофу, в котру, як от тепер, намагалися втягнути Австрію сильні світу сього. Цісар на декілька років зміг зберегти мир, щоправда, цією передишкою скористатися не зумів. Я ловлю себе на думці, чому ж тепер не знайшлося нікого, хто зумів би запобігти вбивству ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараєві, як свого часу це вдалося мені. З висоти прожитих років і набутого досвіду я можу зробити єдиний висновок: відвернути замах на спадкоємця престолу можна було, але зараз настали такі часи, коли всім хочеться війни. На жаль, мої генеральські нашивки дають мені право стверджувати, що романтика і краса наших піхотних полків досить скоро буде забризкана кров’ю, а красивий алюр цісарсько-королівської кавалерії зникне при першій же зустрічі з новітньою зброєю – кулеметами.
Іще раніше я декілька разів поривався описати ці події, але щоразу мене зупиняв цісар, мотивуючи це тим, що надто мало часу минуло з тих пір і взагалі не варто дражнити гусей, особливо у час такої невпевненості. Зараз же, коли у живих не залишилося жодного свідка тих подій – і безпосередніх учасників, і непрямих, – й у час, коли будь-яка дія чи бездіяльність Відня є нічим іншим, як цугцвангом[1], я нарешті маю повне право хоча б для себе проаналізувати, чому тоді мені вдалося відвернути війну, а теперішні генерали цю можливість проґавили.
До того ж зараз цісарю не до мене і не до моїх мемуарів. Я його навіть розумію. Не дай Бог комусь пережити те, що довелося Францу Йосифу: бути свідком смерті імператриці Єлизавети, сина, дочки, двох братів, а насамкінець місяць тому загинув іще один спадкоємець. Ба більше, останнім часом він не покидає Бельведер[2], намагаючись хоча б там зберегти таку милу йому атмосферу минулого, де час наче зупинився.
Тому, напевне, нікому не буде погано від того, що я опишу події, безпосереднім учасником яких мені довелося бути.
Отже, я починаю!
Лемберг зустрів мене по-своєму: хмарами, що наче зачепилися за Високий замок, віднедавна названий горою Франца Йосифа, і краплями дощу, котрі невідь-як трималися у повітрі й не падали на вже й без того вогку землю. Я з жахом уявив, як виглядатиму, коли доведеться ступити на цю мокру і, безперечно, брудну дорогу, але тут, ніби за порухом якоїсь чарівної палички, підкови запряжених коней зацокали бруківкою. Одночасно загуркотіли колеса карети – я в’їхав у Краківське передмістя.
Я із цікавістю вдивлявся у вікно карети. Здавалося, безладно побудовані обабіч дороги будинки, до того ж жителі яких явно не належали до оточення магістрату міста, тим не менше утворювали на диво цілісний ансамбль, який, щоправда, не міг похвалитися красою або хоча б елементарною гармонією.
Практично усі будинки потопали у зелені садів. Деякі дерева вже заплодоносили, інші ж іще чекали свого часу.
– А ось і Гицлівська гора! – озвався мій супутник і показав на підвищення праворуч.
– Перепрошую? – не зрозумів я. – Гицлівська? Що це означає?
– Колись тут мешкав місцевий шкуродер, по-тутешньому «гицель», – пояснив супутник і вже тихіше додав: – Вона ж гора Страт.
Мені було відомо, що тут час від часу виконувалися вироки особливо небезпечним злочинцям, але знав я і про те, що востаннє це сталося чи не сорок років тому. За цей час можна було б уже й забути про це.
– Хіба тут іще досі страчують? – запитав я.
– Не далі як вісім років тому на цьому місці повісили, прошу пана, справжніх поляків Юзефа Капусцінського та Теофіла Вісьньовського.
– За що?
– Перепрошую пана – за шию, – спробував пожартувати супутник, але одразу зрозумів, що жарт вдався недоречний. – Пани Вісьньовський і Капусцінський лише хотіли добитися від попередника світлішого цісаря захисту від зазіхань на свої свободи.
– І хто ті люди, які намагалися так підло зазіхати на свободу поляків? Чи не русини? Ой, пане Пелчинський, здається мені, ви лукавите, – сказав я.
– Що ви, пане Рутецький! Борони Боже мене від такого! – заперечив супутник. – Ви у Львуві вперше, тому не знаєте, що тут відбувається?
