Архетипне вирішення дихотомії природи і духу
Роботу над цим твором Герман Гессе розпочав весною 1927 року у Монтальйоні, після появи роману «Степовий вовк», який став справжньою сенсацією. Перший варіант твору був написаний після фізичного й нервового виснаження і видався Гессе недостатньо вдалим, тому автор знищив його. Рукопис другого варіанта був завершений навесні 1929 року. Журнальний варіант, який друкувався у часописі Neue Rundschau в кінці 1929 – на початку 1930 року, мав підзаголовок «Історія однієї дружби». Окремою книгою повість вийшла влітку 1930 року у видавництві С. Фішера.
Розмитість жанрових ознак твору дає підставу дослідникам бачити в «Нарцисі й Ґольдмунді» спорідненість з середньовічною легендою, в якій є чимало елементів життійних оповідей. Герої цього твору є, власне, втіленням сутності самого письменника, вони увібрали в себе чимало з його особистих переживань і пристрастей, але головне, що в них знайшли відображення загальні, типові особливості й перипетії долі людини взагалі.
Дихотомія людської особистості втілена в романі у двох іпостасях: Нарцис – священнослужитель, чернець монастиря Маріянброн (натяк на теологічну семінарію в Маульбронні, де навчався і звідки втік Гессе), він – учений-богослов, який присвятив себе служінню Богу та наукам. Він – людина духу, натура непересічна, позначена печаттю обраності, чистий інтелект, втілення абстрактного мислення, споглядально-аналітичного ставлення до буття, який страждає від зверненості до власного самодостатнього світу, від самотності та інтелектуальної обраності.
Цілковито протилежний йому Ґольдмунд – втілення наївності й безпосередньості. Він повернутий до світу і слідує за голосом «темного» глибинно-чуттєвого материнського начала, прагне осягнути життя не в абстрактних поняттях, а в зримих образах, він митець, одержимий пристрастю до самовираження.
З протиставлення духу й матерії, волоцюгування й осідлості постає розгалужена антитетика книги, що закладена вже в самій символіці імен головних героїв. Зіставляючи два людських типи, Нарциса та Ґольдмунда, Гессе зіштовхує два світогляди й підходи до життя – споглядальний та дійовий.
Роман «Нарцис і Ґольдмунд» став підсумковою книгою, сповненою численних завуальованих натяків на попередні твори, що дає підставу розцінити його як філософську оповідь про «втечу і повернення блудного сина».
Роман може прочитуватися і як філософська рефлексія, визначена Ніцше, і як популярна у літературі модерну проблема роздвоєння свідомості, і як апорія, написана під впливом глибинного психоаналізу та індійської й китайської теорії пізнання.
Наратологічно ця антиномія реалізується шляхом зміни точок зору персонального оповідача, хоча він сам залишається суто медіальним означенням та не втручається у свідомість читача. Оповідна перспектива впродовж 18 розділів книги зосереджена на життєвому шляху Ґольдмунда, і лише в останніх двох розділах увага оповідача концентрується на долі Нарциса, в якого мовби немає свого самостійного життя, він існує в нерозривній сув’язі з Ґольдмундом.
«Нарцис і Ґольдмунд» Гессе побудував на ритмі теми вічного руху пістрявим колом життя, як вічну подвійність гри, боротьби і взаємозв’язку антитез Всесвіту, що є умовою його цілісності. Вже на перших сторінках бачимо образи цієї нерозривної первісної єдності, які затим отримують сюжетне розгортання як у контрапункті вищезгаданих ритмічних тем, так і на рівні розвитку фабули, на рівні композиції, системи образів і поетичних мотивів.
Задана в експозиції двоголоса тема набуває в зустрічі Нарциса й Ґольдмунда – персоніфікованих полюсів універсальної єдності – свою подальшу сюжетну розробку. Опинившись в монастирі, Ґольдмунд знайшов споріднену душу в особі новіція Нарциса, свого «психоаналітика», який володіє здатністю проникати в душі людей, що його оточують. Він швидко зрозумів, що під моральним тиском батька Ґольдмунд «забув» про свою матір, гріховну, з точки зору бюргерської моралі, жінку.
Боротьба батьківської настанови й материнського поклику, що відбувається в душі юнака, постає як протилежність логоса й ероса, як універсальна подвійність стихій буття. У співвіднесеності словесного ритму і фабульної події головний конфлікт роману набуває глибшого сенсу – як неминучість особистісного вибору там, де проявляється надособовий закон вічної подвійності, як трагедія сучасної людини, обмеженої рамками своєї індивідуальності й приреченої тим самим на неповноту існування на одному з «полюсів», – як ситуація особи, для якої те, що у повноті природного буття існує в гармонії, постає як неминучий вибір «або-або».
Переживши справжній шок, Ґольдмунд визнає свою «материнську» натуру і після таємничої любовної пригоди з циганкою Лізою (в романі є натяк на те, що його рідна мати була циганкою, артистичною натурою) обирає свій шлях: він втікає з монастиря й розпочинає самостійне, сповнене різноманітних пригод страдницьке життя.
