Зінаїда Луценко – переможниця «Коронації слова-2012» – багато в чому подібна до інших лауреатів і водночас відрізняється від них. Учителька з Черкащини, вона не належить до когорти вже розкручених письменників, котрі з подиву гідною регулярністю подають свої твори на «шоколадний» конкурс; власне, якщо говорити про те, що «Коронація» відкриває нові імена, то таким ім’ям якраз і є Зінаїда Луценко.
Роман «Необдумана Міловиця», що приніс перемогу авторці, так само можна розглядати в кількох аспектах: з одного боку, це нібито типова «жіноча» проза, або інакше – роман про тяжку жіночу долю, яких зараз чимало виходить з-під клавіатури вітчизняних письменниць. Цей твір закорінений у цілком пізнавану літературну традицію і нагадає навіть недосвідченому читачеві низку творів українського класичного репертуару: від «Сватання на Гончарівці» (недорікуватий, але багатий парубок Стасько, за якого насильно видають заміж Міловицю, страшенно подібний до Стецька) і «Наталки Полтавки» («Я Вам, мамо, покоряюся») до «Марії» Уласа Самчука (той самий послідовний виклад перипетій страдницького життя героїні, на долю якої випали революція, колективізація, голодомори, війни).
З іншого боку, Зінаїда Луценко пише історію життя своєї бабусі – Пистини Прилуцької, – вочевидь, мало в чому відступаючи від родинних оповідок, не претендуючи на ширші узагальнення, – і, можливо, саме це й підкупає читача. «Необдумана Міловиця» написана дуже емоційно, але поступово налаштовуєшся на цю хвилю і, зрештою, починаєш вірити авторці, бо традиції реалізму й сентименталізму не втрачають своєї актуальності саме тому, що зачіпають звичайні життєві теми й загальнолюдські проблеми.
У романі Зінаїди Луценко немає притягнутих за вуха «містичних збігів», бородатих анекдотів, «масних» еротичних сцен, а головне, тут майже відсутня ідеологічна складова: звертаючись до суперечливих історичних подій першої половини ХХ століття, що нівечили життя персонажів, змальовуючи трагічний вплив бідності і безправності простої людини на її долю, авторка не виносить присуду системі, не закликає до помсти «злим людям». Навпаки, наприкінці повісті причиною нещасть родини називає те, що сама Міловиця скривдила недорікуватого Стаська і цим буцімто наклала прокляття на свій рід. Безмежна українська терплячість, покірливість долі, пошук хоч якогось вияву доброти на тлі загального звиродніння – лейтмотив роману, що викликає співчуття й розчулення.
Важливим також є те, що Зінаїда Луценко – черкащанка, відтак описує події, що відбувалися на Центральній Україні, і так потрапляє до кола сучасних письменників-історіописців: скажімо, Буковина має Марію Матіос, Волинь – Володимира Лиса, тож тепер є кому сказати слово і про непросте минуле самого серця України. До речі, це слово – питомо українське, багате і виважене, і водночас – стилістично економне. Думаю, вам також приємно буде, знаходячи на цих сторінках якісь слова та вирази, вигукувати до себе: «І в нас так казали!»
Прочитавши роман, його вже не назвеш суто жіночим чтивом, адже цей текст завдяки своїй реалістичності може бути цікавим для різного читача, незалежно від вікових відмінностей та уподобань. Твір Зінаїди Луценко зачіпає, пробуджує спогади про власні родинні легенди, драми та трагедії, приховані під порохом часу, лишає трохи гіркий, але водночас теплий посмак.
Тетяна Трофименко
Частина 1
І для кого ж це ти так гарно коси розпустила, необдумана Міловице…
А пам’ятаєш, як колись ти, Міловице, розпачливо кричала до своїх батька й матері: «Не піду я заміж ніколи й ні за кого, як не віддасте мене за Ілька! Буду сидіти в хаті та до сивих кіс виглядатиму у вікна!»
А батько твій, Кіндрат, так тебе тоді благословив: «Ну то й іди ти хоч під три чорти, якщо так! – кричав. – У хаті – рейвах! І то байдуже, що он скільки дівок сидять і разом із матерями виглядають собі у вікна! А вона – заміж?! Та хто таку вбогу й дурну дівку за себе візьме? Розумна людина, як придивиться до наших порядків та до нашого багатства, то тікатиме далі, ніж очі бачать!»
