Розето-Вальфорторе затишно розмістилося у ста милях на південний схід від Рима в Апеннінському передгір’ї італійської провінції Фоджа. Як достоту середньовічне поселення, місто збудовано навколо великої центральної площі. Навпроти площі розташовується Палаццо Марчезале, палац родини Саджезе, колишніх великих землевласників. Прохід під аркою з одного боку веде до церкви Мадонни дель Карміни – покровительки гори Карміни. Схилом гори біжать вузькі кам’яні сходи, по обидва боки від яких скупчені двоповерхові кам’яні будинки з дахами із червоної черепиці.
Протягом століть селяни Розето працювали в мармурових кар’єрах ближніх гір або обробляли землю долини, розміщеної терасами. Щоранку вони проходили п’ять чи шість миль горою вниз, а ввечері повторювали цю саму тривалу мандрівку назад. Життя було важким. Жителі майже всі були неписьменні й злидарювали страшенно. Вони не надто сподівались на економічне зростання, аж допоки в дев’ятнадцятому столітті до Розето не долетіла чутка, що за океаном існує земля нових можливостей та перспектив.
У січні 1882 року гурт із одинадцятьох мешканців Розето – десять чоловіків та один хлопчик – відпливли до далекого Нью-Йорка. Свою першу ніч в Америці вони спали на підлозі в шинку на Малберрі-стрит, Маленька Італія, Мангеттен. Тоді вони помандрували на захід, і, зрештою, знайшли роботу у сланцевому кар’єрі за дев’яносто миль на захід від міста Банґор, Пенсильванія. Наступного року ще п’ятнадцять жителів Розето відпливли до Америки, причому деякі з них також опинилися в Банґорі, у тому самому кар’єрі. Ці іммігранти, своєю чергою, дали знати мешканцям Розето, що в Америці – рай для сподівань, і незабаром група за групою, люди з Розето пакували валізи й пливли до Пенсильванії, аж поки потік іммігрантів не перетворився на потужну повінь. 1894 року тисяча двісті жителів Розето подали документи на отримання американських паспортів, залишаючи порожніми цілі вулиці італійського селища.
Колишні мешканці Розето почали купувати землю на кам’янистих схилах, на вузьких вуличках, що бігли вгору й униз схилом пагорба, та будували двоповерхові кам’яниці з похилими дахами, що розташовувалися близько одна до одної. Вони звели церкву, нарекли її церквою Діви Марії гори Кармель і назвали головну вулицю, на якій вона стояла, Гарибальді-авеню, на честь великого генерала, котрий об’єднав Італію. Із самого початку вони назвали своє місто Новою Італією, проте згодом змінили назву на Розето, яка видавалась єдино правильною, зважаючи на те, що майже всі вони походили з одного селища в Італії.
1896 року енергійний священик на ймення отець Пасквале де Ніско взяв на себе обов’язки настоятеля церкви. Саме він започаткував духовні спільноти та фестивалі; заохочував населення обробляти землю й висаджувати цибулю, квасолю, картоплю, дині та фруктові дерева на довгих задніх подвір’ях за будинками. Він роздавав насіння й бульби. Місто наповнилося життям. Мешканці Розето почали тримати свиней на задніх дворах і вирощувати виноград з метою готувати домашнє вино. З’явилися школи, парк, жіночий монастир і цвинтар. На Гарибальді-авеню відкрились невеличкі крамниці, пекарні, ресторани та кафе. З’явилися понад десяток фабрик, на яких шили блузи. Сусідній Банґор майже повністю належав валлійцям та англійцям, а місто поруч було німецьким, це означало, якщо взяти до уваги і без того складні стосунки між англійцями, німцями та італійцями, що Розето належало виключно італійцям. Якби в перші десятиліття двадцятого століття ви пройшлися вулицями Розето в Пенсильванії, то почули б, що розмовляли тут виключно італійською, і не просто італійською, а південним діалектом Фоджа, що побутував в італійському Розето. Містечко Розето в Пенсильванії було таким собі крихітним самодостатнім світом, невідомим для навколишнього світу. Воно могло й надалі таким залишитись, якби не один чоловік – Стюарт Вулф.
Вулф був лікарем. Він вивчав процеси травлення й роботу шлунка, викладав у медичній школі при університеті Оклагоми. Літо він проводив на фермі в Пенсильванії неподалік Розето, хоч це не мало особливого значення, оскільки, навіть проживаючи в сусідньому містечку, ніхто не відав багато про Розето, що був цілим світом у собі. «Якось, коли ми були там улітку, а саме наприкінці 1950-х років, мене запросили провести семінар у місцевому медичному товаристві, – розповідав згодом Вулф у одному з інтерв’ю. – Після дискусії місцевий лікар запросив мене на келих пива. Поки ми пили пиво, він зазначив: „Знаєте, я працюю вже сімнадцять років. Пацієнти до мене приходять з усіх усюд, проте в Розето не знайти пацієнта молодшого від шістдесяти п’яти років із хворим серцем“».
Вулф був приголомшений. За вікном 1950-ті роки, до винайдення ліків для зниження рівня холестерину та агресивних засобів із запобігання хвороб серця ще довго. Серцеві напади були справжньою епідемією у США. Вони стали основною причиною смертей серед чоловіків, молодших за шістдесят п’ять років. Неможливо працювати лікарем, підказував здоровий глузд, і не побачити серцевого нападу.
