Якось Тобін і я поїхали вдвох на Коні-Айленд. У нас було чотири долари на двох, а Тобіну треба було розвіятись. Його кохана Кеті Магорнер з графства Сліго, виїхавши три місяці тому до Америки, пропала. При ній були сотня доларів власних заощаджень і сотня, виручена від продажу Тобінової спадщини, що складалась з маленького будиночка і одної свині. Після того як Тобін одержав листа, в якому вона писала, що виїжджає до нього, про неї не було більше жодної чутки. Тобін давав об’яви в газетах, але дівчина не знайшлась.
Так от, поїхали ми з Тобіном на Коні-Айленд, гадаючи, що різні атракціони і запах смажених зерен кукурудзи розвіють тугу серця в його грудях. Але Тобін був важкодум, і журба міцно вселилася в нього. Він скреготав зубами, дивлячись на повітряні кулі, він проклинав кіно і, хоч жодного разу не відмовився від пропозиції випити, все ж таки з презирством відвернувся від лялькового театру і ладен був побити всіх фотографів.
Тоді я повів його на одну з бічних алей, де атракціони були трохи менш настирливими. Біля невеличкого, шість на вісім футів, балагана Тобін зупинився, і щось людське з’явилось у його погляді.
– Тут, – каже він, – я розвію свою журбу. Чудова хіромантка з-над ріки Нілу дослідить долоню моєї руки, і мені буде відомо, чи трапиться те, що має трапитись.
Тобін вірив у всілякі прикмети і надприродні явища. Він мав тверді переконання відносно таких речей, як чорні коти, щасливі номери і прогнози погоди в газетах.
Ми увійшли в цей чудесний курятник, де для таємничості були розвішані червоні простирадла і малюнки рук, на яких лінії перехрещувались, як рейки на залізничному вузлі. Напис над дверима повідомляв, що в цьому курятнику сидить мадам Зозо, єгипетська хіромантка. Мадам була гладка жінка в червоному джемпері з вигаптованими на ньому закарлючками і чудернацькими звірами. Тобін дає їй десять центів і простягає руку. Вона піднімає його руку – рідну сестру копита ломової коняки – і дивиться, чи не прийшов він бува за підковою.
– Чоловіче, – каже мадам Зозо, – лінії вашої кінцівки показують…
– Це зовсім не нога, – перебиває її Тобін. – Звичайно, вона не дуже красива, але перед вами моя долоня.
– Лінії показують, – каже мадам, – що у вашому житті було нещастя. І воно не останнє. Гора Венери, – чи, може, це просто синець від каменя, – показує, що ви закохані. Ви мали клопіт, причиною якого була ваша кохана.
– Це вона про Кеті Магорнер згадує, – голосно шепоче Тобін, нахиляючись до мене.
– Я бачу, – каже хіромантка, – багато журби та нещастя через когось, кого ви не можете забути. Я бачу лінії, які вказують на літеру «К» і літеру «М» у її імені.
– Чуєш, – каже мені Тобін, – чуєш, що вона говорить?
– Стережіться, – веде далі хіромантка, – темного чоловіка і світлої жінки: вони принесуть вам неприємності. Дуже скоро ви поїдете водою і зазнаєте фінансової втрати. Я бачу лінію, яка принесе вам щастя. Є чоловік, який увійде в ваше життя і приверне до вас фортуну. Коли ви його побачите, ви пізнаєте його по кривому носу.
– А ім’я його там не позначене? – питає Тобін. – Було б зручніше привітатись до нього, коли він почне навалювати мені щастя.
– Його ім’я, – каже хіромантка, прикидаючись замисленою, – не написане лініями, але вони показують, що воно має бути довгим і в ньому повинна бути літера «о». Я нічого більше не можу сказати. Бувайте здорові! Не загороджуйте двері.
– Дивно, звідки вона все це знає, – каже Тобін по дорозі на пристань.
Коли ми проштовхувались біля воріт, якийсь негр зачепив запаленою сигарою Тобіна за вухо і почались неприємності. Тобін вдарив його по шиї, жінки заверещали, і мені довелось витягати його з натовпу, поки не з’явилась поліція. Тобін завжди буває в небезпечному настрої, коли задоволений собою.
Ми повертались пароплавом, і коли почули оклик:
«Кому потрібні послуги офіціанта?», – Тобін спробував відгукнутися, відчуваючи бажання вихилити кухоль пива, але, обмацавши кишені, з’ясував, що вони порожні. Хтось зацікавився його грішми під час бійки. Так ми і сиділи з сухими горлами на лавах, слухаючи, як італійці вигравали на скрипках на палубі. Як би там не було, настрій у Тобіна був гірший, ніж коли ми виїжджали.
На лаві, що напроти поручнів, сиділа молода жінка з волоссям майже білого кольору і вдягнена так, як одягаються пасажирки шикарних автомобілів. Проходячи повз неї, Тобін ненароком зачепив її за ногу і, оскільки він завжди дуже люб’язний з дамами, коли буває напідпитку, спробував зняти свого капелюха, щоб вибачитись. Але замість того збив капелюх з голови, і вітер здув його за борт.
Тобін повернувся назад і сів, а я вирішив глядіти за ним, бо напасті сипались на нього одна за одною. У таких випадках у нього звичайно з’являлось бажання побити того з присутніх, хто був найкраще одягнений, а зараз він міг би навіть спробувати захопити команду над пароплавом.
Коли раптом Тобін хапає мене за руку і каже схвильовано:
– Джоне, ти знаєш, що ми зараз робимо? Ми їдемо водою!
– Нічого, – кажу я. – Заспокойся. Через десять хвилин пароплав пристане.
– Глянь, – каже він, – на цю біляву жінку, що сидить он там. А пам’ятаєш негра, який припік мені вухо? А хіба не втратив я гроші? Там було аж долар шістдесят п’ять центів.
