Працею возвеличуюсь.
Напис на родинному гербі цукрозаводчиків Харитоненків
Чи ж міг подумати чумак Герасим Харитоненко, який возив сіль із Криму, що його син Іван володітиме 40 тисячами десятин землі та 7 цукровими заводами, а онук Павло уславиться як благодійник і стане спадковим дворянином?
Марія Головкіна, знавчиня мистецтва
Підприємці, або, як їх частіше називали, – ділові люди, в усі часи становили економічну еліту будь-якого суспільства. Завдяки їхньому таланту, енергії та заповзятливості створювалися величезні промислові й фінансові імперії, забезпечувалися умови для реалізації найсміливіших технічних ідей, закладалась основа для поліпшення соціального рівня життя і побуту людей усіх станів, зберігалися і примножувалися культурні цінності. Їх шанували, на них зважали можновладці, адже вони забезпечували розвиток цілих галузей економіки, створювали нові робочі місця, облаштовували міста і робочі селища, сприяли освіті й професійному навчанню населення.
Чимало таких геніїв капіталу сумлінно, професійно і з цілковитою віддачею сил працювали в XIX і на початку XX сторіччя на благо України. Серед них широко відомі найбільші підприємницькі династії терещенків, Яхненків-Симиренків, Ґалаґанів, Чикаленків, які з покоління в покоління створювали свої промислові імперії. Їхня діяльність, що в роки радянської влади замовчувалась або подавалася одіозно, тепер стає дедалі відомішою, а відтак заслуговує на всенародну повагу. З українських підприємців найбільш висвітлено у пресі постать Миколи Артемовича терещенка, але слід зауважити, що основний акцент у публікаціях про нього досі робиться радше на його меценатстві й благодійності, ніж на економічних заслугах.
Не краще стоїть справа і з тим, як зображується діяльність інших представників економічної еліти України. В історії вітчизняного бізнесу дотепер багато білих плям і незаслужено забутих славних імен. До таких належить славнозвісна династія сумських цукрозаводчиків Харитоненків. У дореволюційних довідниках її представників називали «самородками з простого народу» і «капіталістами-благодійниками». Після революції про них довгий час зовсім не згадували. тільки в «Українській радянській енциклопедії» 1985 року з’явилася коротенька довідка про Харитоненків як про «українських капіталістів-цукроза-водчиків і землевласників… яким належали… цукрові заводи, сільськогосподарські економії». Крім цього до слова «капіталіст» найчастіше додавали «експлуататор», що в ті часи було ніби його ідеологічним синонімом. Ніяких подробиць про представників цього славного роду не повідомлялося. Короткі відомості стосувалися лише діяльності засновника фірми Івана Герасимовича Харитоненка. А ось про його сина, Павла Івановича, який перевершив свого батька як у підприємницькій діяльності, так і в благодійності, навіть не згадувалось.
У зв’язку з цим варто навести слова відомого американського вченого Джорджа Ґілдера. Він стверджував, що «суспільство завжди у великому боргу перед підприємцями, які підтримують його і які рідко мають зиск у тій мірі, в якій їх отримує навіть найменша частина суспільства». Зрозуміло, йдеться не про матеріальний борг, а про моральний, про громадську думку, яка про них існує. Сьогодні, коли Україна будує свою економіку на ринкових засадах, настав нарешті час віддати цей борг незаслужено забутим представникам економічної еліти минулого. І достойнішої особистості, ніж Павло Іванович Харитоненко, не знайти. Але, розповідаючи про нього, не можна обійти мовчанкою і його попередників. Адже саме вони заклали необхідну основу для подальшого піднесення і просування своїх нащадків соціальними щаблями.
Початок династії Харитоненків слід шукати у XVIII сторіччі. Відомо про них небагато. Першим в історичних документах згадується Ѳмелян Харитоненко, який разом із сином Герасимом, 1781 року народження, нібито мешкав у слободі Нижня Сироватка Сумського повіту. Обоє записані в метричних книгах «військовими обивателями» і чумакували[1]. За переказами, в одній з таких поїздок до Криму по сіль татари захопили в полон Герасимового товариша – Грицька, який охороняв чумацький обоз. Помітивши нападників, той устиг викинути в траву капшук із золотими монетами. Герасим начебто потім підібрав його. На ці гроші він і почав облаштовувати своє життя: одружився з меткою і проворною молодицею, поставив хату, купив землю, відкрив крамничку. Подружжя працювало від світання до смеркання, за що й заслужило пошану в односельців, які 1839 року обрали Герасима волосним головою. Якщо врахувати, що посадовці такого рангу обиралися з найзаможніших селян, які були до того ж «доброї поведінки» в очах суспільства і начальства, то цілком можна припустити, що родина Герасима омеляновича жила в цілковитому достатку. очолюючи місцеве самоврядування селян Нижньої Сироватки, населення якої на той час налічувало вже близько п’яти тисяч чоловік, він брав участь у збиранні податків, розбирав дрібні сварки та суперечки, а також провини селян.
Назбиравши грошенят, родина Харитоненків, у якій народилося 10 дітей, перебралася до Сум, де з 1849 року Герасим уже значиться купцем 3-ї гільдії. Тут 1822 року в них народилася восьма дитина – хлопчик Іван. Саме він і став засновником родинної справи.