Того червневого ранку міс Поллі Гаррінґтон рвучко переступила поріг своєї кухні. Зазвичай міс Поллі не метушилася, навіть пишалася своєю шляхетною стриманістю. Але сьогодні вона квапилася – по-справжньому квапилася.
Ненсі здивовано підвела на неї очі від тарілок в умивальнику. Ненсі працювала у міс Поллі на кухні майже два місяці, але вже засвоїла, що господиня не любить метушні.
– Ненсі!
– Так, мем, – бадьоро відгукнулася Ненсі, не припиняючи, однак, витирати рушником карафу.
– Ненсі, – посуворішав голос міс Поллі, – якщо я звертаюся до тебе, ти маєш перервати будь-яку іншу роботу і уважно слухати мене.
Ненсі спаленіла і збентежено поставила карафу на стіл; однак, забираючи руку з рушником, мало не перекинула посудину, через що знітилася ще більше.
– Так, мем. Відтепер я знатиму, – пробелькотала вона, надійніше встановлюючи карафу на столі й обернулася до господині. – Я так поралася тільки того, що ви самі вранці казали не баритися з миттям посуду.
Господиня насупилася.
– Облиш, Ненсі. Мені не потрібні виправдання, коли я чекаю на твою увагу.
– Так, мем, – стримала зітхання Ненсі.
«Цікаво, – подумалось їй, – чи я коли спроможуся догодити цій пані?»
Раніше Ненсі не випадало працювати поза домом для заробітку. Аж коли хвора мати овдовіла і лишилася сама з юною Ненсі й іще трьома меншими дітьми, дівчина мусила якось підтримати родину. Тож вона неабияк зраділа, коли трапилася робота на кухні у великому будинку на пагорбі. Ненсі походила з Корнера за шість миль звідси і ще якісь два місяці тому знала міс Поллі Гаррінґтон тільки як власницю старої садиби Гаррінґтонів і одну з найзаможніших осіб у містечку. Відтоді Ненсі пізнала набагато ліпше цю неприязну жінку з суворим обличчям, яка супилася на найменший брязкіт ножа чи грюкання дверима, однак зроду не всміхнулася, навіть якщо ножі й двері строго дотримувалися цілковитої тиші.
– Ненсі, коли закінчиш усі вранішні справи, – казала тепер міс Поллі, – повинось усі скрині та ящики з кімнатки на горищі – з тієї, що просто навпроти сходів. Поприбираєш у ній як слід, а тоді застелиш там дитяче ліжко.
– Гаразд, мем. А куди подіти все, що я звідти повиношу?
– Складеш у віддаленій частині горища.
Міс Поллі завагалася, а тоді повела далі:
– Думаю, Ненсі, тепер я вже можу тобі сказати. До мене переїжджає моя небога, міс Полліанна Вітьєр. Їй одинадцять років і вона спатиме у тій кімнаті.
– Сюди… міс Гаррінґтон, сюди приїде маленька дівчинка? Ох, як же гарно! – вигукнула Ненсі, пригадавши, як її власні сестрички ніби сонцем сповнювали рідну домівку в Корнері.
– Не думаю, що слово «гарно» найдоречніше, – гостро урвала її міс Поллі. – Однак я маю намір гідно виконати свій обов’язок. Я порядна людина і, сподіваюся, не дам приводу поставити під сумнів свою доброчинність.
У Ненсі спалахнули щоки.
– Та звісно ж, мем, – пробелькотіла вона. – Я тільки подумала, що мале дівча могло б якось… той… скрасити вам життя.
– Дякую, – сухо відказала леді. – Проте, я не бачу в цьому нагальної потреби.
– Але ж вам… ви, звісно, раді взяти донечку вашої сестри, – зважилася Ненсі, неясно відчуваючи, що має якось забезпечити теплий прийом сиротині.
Міс Поллі гордовито піднесла голову.
– Ненсі, якщо моїй сестрі колись забракло кебети настільки, що вона вийшла заміж і привела дитину у світ, де та нікому не потрібна, я не зобов’язана втішатися з того, що, зрештою, цією дитиною маю опікуватися я. Проте я вже сказала, що свій обов’язок виконаю. А ти, Ненсі, повичищай там як слід пил по кутках, – різко докинула вона, йдучи з кухні.
– Так, мем, – зітхнула Ненсі, знову беручись до витирання карафки.
Посудина вихолола, тож, щоб насухо витерти, її довелося знову ополіскувати гарячою водою.
Тим часом міс Поллі у своїй кімнаті у чергове перечитувала листа, що – такою прикрою несподіванкою – надійшов два дні тому з далекої глушини на Заході. У листі, адресованому міс Поллі Гаррінґтон, Белдінґсвіль, штат Вермонт, писалося таке:
«Шановна пані! З сумом повідомляю Вам, що преподобний Джон Вітьєр помер два тижні тому, осиротивши єдину свою дитину, дівчинку одинадцяти років. Небіжчик не лишив їй майна, за винятком кількох книжок, оскільки – як напевне Вам відомо – був він пастором маленької місіонерської церкви й отримував дуже скромну платню.
Наскільки я розумію, Джон Вітьєр був одружений на Вашій сестрі, але, свого часу, він згадував, що стосунки між Вашими родинами були не найближчими. Разом з тим він гадав, що, заради пам’яті сестри, Ви захочете взяти сироту до себе і виховати серед рідні на Сході. Саме тому я пишу до Вас.
Коли Ви читатимете цього листа, дівчинка вже буде готова рушити в путь і ми будемо невимовно вдячні Вам, якщо, у разі Вашої згоди, Ви відразу нам про це повідомите, оскільки незабаром одне тутешнє подружжя їде на Схід: вони могли б узяти дівчинку з собою до Бостона, а там посадити на белдінґсвільський потяг. Звісно, Вас буде завчасно сповіщено про дату прибуття і потяг, яким приїде Полліанна.
Сподіваємося на Вашу прихильну відповідь.
З повагою Джеремія О. Вайт».
Насупившись, міс Поллі згорнула аркуш і вклала його у конверт. Відповідь вона відправила ще вчора, повідомивши, що, безперечно, прийме дитину. Адже вона мала гідно виконати свій обов’язок, хоч би яким неприємним він виявився.
