Було страшно…
Знекровлена боями, покинута й забута урядом армія відступала. Позаду залишилися перемоги і поразки, взяття міст і їх віддача противнику, – усе те, що хоч якось виправдовувало величезні людські втрати. Попереду – лише невідомість. Неправдоподібно довгими худими хворобливими голодними колонами українська армія відкочувалась на захід: хто на вантажівках, а основна маса пішки рухалася до відомої лише командирам місцевості. Проте найгірше були не самі поразки, а втрачені можливості, не реалізовані через розбіжності у поглядах верховодів. Ще 30 серпня три галицькі корпуси під командуванням генерала Кравса увійшли до Києва. Одночасно з іншого боку несподівано для галичан до столиці вступили три денікінські полки. Не знаючи, чи втягуватися у небажаний конфлікт з білими, Кравс відступив, на величезне розчарування Петлюри. Коли через кілька днів Петлюра переконав керівництво УГА в необхідності знову захопити Київ, було вже пізно. Обидві українські армії – УНР і ЗУНР – озлоблені одна на одну, були вимушені відійти на захід, практично завершивши цим боротьбу за українську державу.
Зараз взаємна ворожнеча відійшла на друге місце – не до неї було.
Ніхто не знав, що їх кинули напризволяще. Їхнім урядам було не до них. Недалекоглядна політика Петлюри і Петрушевича привела до того, що в УНР зовсім не залишилося друзів. Навіть ті, які ще вчора дотримувалися нейтралітету, сьогодні раптом виявилися ворогами. Більшовики, білі, угорці і поляки тиснули українську армію з чотирьох боків, поки не затиснули поблизу Вінниці.
«Чотирикутником смерті» це місце назвуть пізніше. А поки що це було жахливе скупчення військ, яке не тривожили навіть вороги. Натомість бич будь-якої війни тиф пожинав свою страшну данину. Дуже скоро багатотисячна армія майже повністю злягла. Здорові жили разом з хворими, що не могло позначитися на перших. Щодня десятки, а то і сотні людей заспокоювалися навічно. Армія як боєздатна організація перестала існувати.
Але навіть у такій ситуації знаходилися люди, яких тиф вперто не чіплявся. Вони з усіх сил старалися – ні, не вилікувати, про це не йшлося, – лише полегшити долю вмираючих, а потім і поховати. Хворі найбільше боялися залишатися самі в такий час, тому старалися найдовше затримати добровільних помічників.
Стрункий стрілець з Галичини Теодор Стрепет сидів на краєчку ліжка поблизу хворого з Чернігівської губернії. Той, виснажений даремною боротьбою з хворобою, безпомічно лежав і весь час говорив.
– Як тебе звати, друже? – запитав він.
– Теодор Стрепет, – відповів вусатий стрілець.
– Гарна птаха. Звідки?
– З-під Львова. А ти?
– Я з Чернігова. Свирид Коростель. Ти одружений?
– Так. Маю сина. Сім років.
– А я ні. Не встиг.
– Нічого, на все свій час, – заспокоїв галичанин.
– Ні, друже, – відповів хворий. – Не встигну. Відчуваю, що завтра для мене вже не буде. Тому я хочу тобі відкритися…
– Не треба, – відмахнувся Теодор. – Я не священик.
– А я і не сповідаюся.
Свирид на хвильку замовк, збираючись силами. Потім запитав:
– Чому ти не захворів?
– Я вже раз перехворів тифом. В Талєргофі.
– Де це?
– В Австрії. Концтабір. На початку війни.
– Теодоре, дістань мою сумку.
Стрепет взяв з-під подушки похідну сумку.
– Відкрий. Там, у кишені…
Теодор вийняв вдвоє складений листок. Це була стогривнева купюра.
– Візьми її.
– Навіщо вона мені? Завдяки старанням наших державних достойників ця купюра не дорожча за папір, на якому вона намальована.
– Послухай мене. Збережи її. Це ключ.
– До чого? – запитав Стрепет.
– До багатства.
Далі Свирид впав у безпам’ятство. Він весь час марив. Теодор не відходив від нього. Декілька разів хворий назвав прізвище Задорожний.
До вечора хворий не дожив. Поховавши свого невільного приятеля, Теодор Стрепет став чекати, що буде далі. Чекати довго не довелося. Уже під зиму все вирішилося. Частина вояків перейшла на бік червоних, інші пристали до білих. Були і такі (серед них і Теодор Стрепет), які вирішили повернутися додому. Попрощавшись з нечисленними знайомими, які ще залишилися серед живих, Стрепет поправив на плечі гвинтівку і попрямував від сонця на захід.
«Хітроу-Експрес» прибував на Паддінгтон о дев’ятій сорок, у той саме час, коли вокзал вже остаточно прокинувся і запрацював на повну силу, щоб десь аж біля одинадцятої вечора знову заспокоїтися. Нечисленні пасажири неспішно покидали салони вагонів, як хвилин тридцять-сорок тому покидали салони авіалайнерів. Публіка тут зібралася різноманітна, що, зрештою, ні у кого не викликало подиву – Лондон звик до цього. Серед пасажирів вгадувалися бізнесмени – вічно заклопотані з невеликими кейсами і майже завжди з мобільними телефонами, туристи – завжди в захопленні від побаченого («Уявіть собі, з цього вокзалу Шерлок Холмс виїжджав на роботу!»), просто лондонці, що поверталися з відпустки чи відрядження – ті зразу ж прямували до виходу, і категорія пасажирів, яку неможливо віднести до якоїсь з перерахованих вище. Вони нікуди не спішили, з нічого не дивувалися, нікому не дзвонили. Вони просто стояли поблизу поїзда і не знали куди йти. Серед них виділявся юнак, якого нам варто описати детальніше. Йому було років двадцять два – двадцять три, не більше. Принаймні він не виглядав старшим. Ростом пасажир сягав не менше шести футів, навіть з декількома дюймами. Одяг також виділявся, навіть можна сказати, що одягався юнак трохи як франт. Темно-синій костюм, сорочка з краваткою кричущого кольору (але зі смаком і гармонією) робили його схожим на синка мільйонера. Доповнював його гардероб великий крислатий капелюх.
