Вступне слово
Світ сповнений загадок та див, все це свідчить про те що людство ще не досягло піку своїх знань та можливостей, хтось прагне пізнання, а хтось – влади та ресурсів. Кожен бачить світ по своєму і прагне досягнути кращого, та щоб зрозуміти що для нас краще, що важливіше, нам спершу потрібно пізнати себе. Ця розповідь перенесе Вас в світ простого невдахи, який шукав своє місце в цім світі, торкнувся деяких світів, що приховані від нашого. Він би жив і далі простим сірим життям якби не втрутилось в історію його життя дещо жахливе і незвідане, лихо з інших світів.
Частина І
Загублений в часі
Хоч ця історія почалась ще задовго до появи на нашій рідній планеті першого представника людського роду, але краще б було розпочати з кінця, тобто з майбутнього, коли все закінчилось вже. Не тому щоб зробити цю подальшу історію нецікавою, а тому що саме тоді почалися пригоди героя цієї історії – оповідки…
Наші дні. Місцева друкарня непопулярної газети, головний редактор сидить за своїм столом і переглядає газети своїх конкурентів.
«Нам бракує сенсації », – подумавши таке він нюхнув аркуш паперу, потім нюхнув сигарету, потім ручку, олівець та враз задумався. Він сперся на спинку свого крісла та почав наспівувати мотиви улюблених пісень. Не встиг він доспівати до кінця приспів двадцять п’ятої пісні як зайшла секретарша і сказала: «Степане Васильовичу, до вас якийсь підозрілий чоловік, каже, що детектив, який розслідує одну застарілу справу, навіть показував посвідчення». Він кивнув їй рукою та головою і через 32 секунди скрізь двері почала просуватися якась постать, коли наполовину просунулась – притихла, повернулась назад і через 5 секунд повернулась тільки в капелюсі.
–
Можна? – спитав детектив, що зайшов та, знявши капелюх, кинув його з притаманною йому грацією на вішалку. Та капелюх відрекошетив від вішалки і влучив в секретаршу.
–
Як ви могли? – обурено запитала секретарша, підняла капелюх і спробувала кинути його теж на вішалку,думаючи, що в неї вийде краще. Капелюх відскочив від вішалки і влучив у Степана Васильовича.
–
Годі гратись в моєму кабінеті! – сказав Степан Васильович і сам почав цілитись капелюхом в вішалку.
–
Ваша правда, – сказав детектив, поспішно забираючи свій капелюх у головного редактора.
–
Дякую, Машо, можеш бути вільна, а я поговорю з нашим гостем, – сказав Степан Васильович секретарші, віддаючи капелюх сищику.
–
Ну тепер до діла, мене зовуть Петрунько Павло Сергійович, я розслідую одну резонансну справу і мені потрібно покористуватись вашим архівом.
–
Гаразд, тільки пообіцяйте, що якщо розкриєте злочин то дасте нам першим написати про вас у газеті.
–
Ну я персона скромна і байдужа до слави, але якщо ви вже надрукуєте про мене на першій сторінці то не зможу відмовитись від вашої пропозиції.
–
Згода.
Після цього головний редактор через секретаршу покликав відповідального архівами. Він з’явився через хвилину з якоюсь книгою в правій руці.
–
Знайомтесь, це душа нашого архіву, до речі ваш тезка, Павло, він проведе вас в архів.
–
Дуже вдячний, до побачення, – сказавши це детектив з архівником пішли туди куди їх послав редактор…. В архів.
В архіві було тісно вдвом і тихо, тому архівник Павло почав розмову.
– У вас, напевно, дуже цікава робота.
– Так, буває, ловлю цих злочинців, тільки й думаю, щоб кулю в лоб не спіймати.
– Принаймні це цікавіше, ніж сидіти серед цих паперів.
– Зате знаєш, що завтра прокинешся цілий, живий.
– Хіба це життя, я хочу пригод, подорожей, небезпеки трохи, інтрижки. Напевно скоро поміняю роботу.
– Повір, був би ти на моєму місці то давно б уже зламався, це я тобі кажу як професіонал і знавець своєї справи. Ну от, знайшов те що мені треба. Я перексерю цей матеріал з твого дозволу, вдома детально вивчити треба.
– Ну добре.
Після цього наш архіватор був неначе вбитий, той детектив розбудив його уяву про пригоди, про які він мріяв ще в дитинстві, але дитинство вже пройшло, єдина тепер ціль в його житті – це вижити в цьому світі, стати таким як всі: мати стабільну роботу, одружитись, завести дітей, собаку, кота і т. ін.. Так він ходив сумний цілий день. Вся друкарня ніколи не задумувалась що душевна атмосфера в ній завжди підтримувалась цим хлопцем. Сьогодні був поганий день. Один лише головний редактор розумів це. Він покликав Павла, щоб відпустити його додому чим раніше – хай, мовляв, трохи розвіється.
Хлопчина був непроти, маючи за спиною вже 25 років свого життя він ще й досі горів бажанням впізнати цей світ, немов немовля.
«Оскільки сьогодні мене раніше відпустили піду за місто, там я ще ні разу не був коло тих відлюдних місцин, побачу ставок, ліси, може узрію якогось оленя чи лося, що малоімовірно, візьму, може, радіоприймач». – подумав Павло та вже з веселим настроєм пішов любуватись природою.
Дійшовши до того місця він був розчарований: Пташки вже не співали, ставок був вкритий якоюсь цвіллю, попід деревами лежали недопалки та розбиті пляшки з- під пива. Павло нахнюпившись взяв навушники, надягнув на вуха і почав шукати якусь веселу музичну хвилю. Та приймач нічого не ловив. Це остаточно зіпсувало йому настрій, але щось все – таки почало прослуховуватись, якісь незрозумілі голоси, дивні звуки, яких він ніколи раніше не чув. Павло почав прислухатися, налаштовувати приймач та з того радіо вискочила якась іскра зеленоголобуватого кольору і замість того щоб зникнути вона почала збільшуватись поки не досягла розміру з людської голови, саме тоді вона й вибухнула. Вибухова хвиля поглинула хлопця і він опинився на якійсь чудернацькій лабораторії. Перше, що він відчув – це страх, особливо коли побачив мертві тіла двох інопланетян та трьох людей в білих халатах.
