…Життя – кумедна річ… Воно спонукає нас до уявного прогресу, умовних досягнень, омріяного успіху, здобуття всіляких чеснот, матеріального добробуту, врешті-решт… Словом, не дає нудьгувати… Та душа прагне іншого притулку…
Вайлуватий водій Гоша звично чекав мене внизу перед під’їздом. Такий собі добродушний велетень – валило з дитинським розумом, приспустивши сидіння розкішного чоловікового «мерседеса», солодко дрімав: він звик до того, що я, потрапивши до рідної домівки, де збігло моє дитинство, швидше, аніж за кілька годин, не вийду. Часом він здригався і щось бурмотів – вочевидь, йому снилися сни. І коли я, повертаючись, легенько сіпала його, зворушливого, з привідкритим по-дитячому ротом, за плече, аби розбудити, у мені прокидалася до нього жіноча, ледь не материнська лагідність, не зважаючи на майже відсутню вікову різницю. Попри зовнішню незграбність він тонко відчував, що мені болить… Особливо тоді, коли я по відвідинах спорожнілого батьківського дому поверталася у реальний світ – надто дітклива й беззахисна… Як і тоді, коли побачились вперше, з десяток літ тому… Макс наказав йому пригальмувати, помітивши на спорожнілій попід вечір автобусній зупинці поруч з інститутською бібліотекою зіщулене дівча, котре підпирає стовп із затертим графіком автобусних маршрутів. Байдуже, що те дівча стало незабаром дружиною Гошиного шефа. Бажання пошлюбитися не з донькою конкуруючого магната, а з простим дівчиськом, яке несподівано осиротіло у неповних сімнадцять і від горя розгубилося у житті, сприйняли, як чергову примху, мовляв, у багатіїв свої дивацтва.
Гоша мав до мене особливе, ледь не родинне почуття… Він так і називав мене поза людські очі – не на ймення й по батькові, як годиться за статусом, а просто й по-домашньому – «сестричко»…
Ось і тепер, терпляче дочекавшись, поки я наведу лад у спорожнілій квартирі, де кожна річ цупко в’їлася у мою пам’ять і нагадувала про дитинство, Гоша, миттєво оклигавши від дрімоти, підхопився і завбачливо відчинив переді мною дверцята автівки, а відтак перепитав: «На цвинтар, сестричко?»
… З року в рік одного й того ж дня (саме тоді, коли трапилась ота зловісна автомобільна негода, що забрала батьків і прокручувалась сотні разів у моїй уяві, мов доброякісний касовий фільм жахів, що не випаровувався з голови ще довго після перегляду) Гоша привозив мене сюди і чекав… А я тим часом вимітала пилюку, що накопичувалась дивним чином на меблях, хоч мені здавалось, що в порожніх оселях їй взятися нізвідки, знімала зі стелі чудернацькі плетива павутини, вкотре перебирала вицвілі від невжитку речі, дорогі моєму серцю і пам’яті… На зачатку наших тривалих відвідин Гоша поривався мені допомогти, аби прискорити процес, та я тактовно його спиняла – не хотіла, аби хтось сторонній втручався в те єдине, що належало суто мені, в «святая святих», де ніхто крім мене не мав права вступити. Навіть Максову пропозицію винайняти прибиральницю, котра приводила б тут все до ладу, я рішуче відхилила – важко було уявити, аби до всього, що напувало моє серце теплими споминами, торкався хтось чужий…
Цього разу я нервувала – вперше за роки нашого співіснування Макс просив мене залишитися вдома… Він був збентежений, дратівливий, і той стан не був йому притаманний… Зазвичай зосереджений, малослівний, він часом нагадував бездоганну машину, механізм, що не має права дати збій… Послаблялися коліщатка лишень уночі, у ліжку, коли я тулилася до нього і віддавала все існуюче у світі тепло, аби якось його відігріти…
Ми були різними, як два полюси, і всі його друзі врочили швидке розлучення, а їхні дружини вважали мене пришелепкуватою через відсутність жаги до діамантів і світських збіговиськ… Та попри все Макс, здавалося, мене любив – такою, як є, задумливою і дивною, ні на кого не схожою, наче вихопилась випадково у реальність з невідомого нікому потойбіччя… Він звик відвідувати товариство сам – не тому, що вухо тяли насмішкуваті репліки поза спиною і доводилось соромитись за мене перед «вишуканою» богемною публікою, ні… Він знав, що після тих осоружних вилазок «у світ» я почуватимусь пригніченою і розчавленою, наче виноградний жмих, з якого витиснули до краплі всі соки… Він знав і те, що нікого ріднішого за нього, у мене на світі нема…