Розпочалося все наприкінці лютого.
Тоді в Грузії спалахнула війна поміж своїми (якщо те, що коїлося, можна назвати словом «війна»). Та як не називай, а президент Гамсахурдіа[1] щойно втік, переховуючись від бійців національної гвардії та бойовиків «Мхедріоні».[2] Мене це й тоді не обходило, а тепер і поготів. Добігав кінця лютий, і я не міг думати ні про що, крім Ґоґліка та його чергових безглуздих намірів. Його просто так не зупиниш, якщо вже затявся. Тільки й скаже: «Уперед, друже, рушаймо швидше!» Гроші дасть Ачико Кіпіані, а нам лишиться взяти ті гроші та гайнути. Але мені не дуже кортіло сідати за кермо та гасати туди й сюди там, де чорт ногу зламає, до того ж іще взимку. Навіщо воно мені? На той час, до речі, пального не можна було купити ні за які гроші. А Ґоґлік від свого не відступається: «рушаймо» та «вперед». Мовляв, нам усього й потрібно, що дістатися туди, назбирати «травички», якої вистачить до наступної осені, – от і вся дурничка!
І знову, і знову те саме. А я не бажав вирушати в путь. Таким я вже дуже давно не цікавився. Ну, міг затягнутися «травичкою» разів чотири на рік, може, п’ять, але ж не більше. Ні, як йому взагалі спало на гадку мріяти про те, щоб ганяти мене через пів-Азербайджану? Що я йому – хлопчисько? Їдь, друже, повертайся, а потім можеш усім розповідати, як дістався Ґанджі[3] й привіз звідти повну автівку гашишу. Так, звичайно: ви уявіть собі, люди, я поїхав до Ґанджі – бачите, скільки гашишу привіз, так, так, із самої Ґанджі, і так далі, і тому подібне. А він усе одно напосідав, що давай, друже, вперед, махнемо до Ґанджі… Ні, якщо вже Ґоґлік щось задумав, він від свого не відступиться. Вилупок дурний, хай йому грець! Нарешті пішов, але того ж вечора з’явився знову, притягнувши із собою Кіпіані. Цей хлопець високий і міцний, як бугай. Сидів, знервовано перебираючи чотки.
– Слухай, Ґіо, – каже він мені. – Жоден ділок в Азербайджані, хай би їх чорти взяли, більше не хоче мати зі мною справ. А ти – друг Ґоґліка, тому і мій друг. Тож допоможи нам, тут за дві-три доби можна впоратися. А за мною не стане, задоволений будеш.
Уміє він умовляти людей.
– А де пальне взяти? – запитую. Для себе я вже вирішив їхати.
– В Азербайджані, – відповідає, – бензину вистачає, тож заправишся там. А на початок дороги я тобі двадцять літрів дам.
Нехай би краще допоміг пхати мою «Ладу» аж до кордону: двадцять літрів – то ж менше ніж півбака, цього вистачить хіба що за межі Тбілісі виїхати. Тоді я до батька, на його квартиру.
Удома були лише Нана та Іраклій. Іраклій дивився фільм зі Шварценегером – так зіщулився у кріслі, що я його не одразу й помітив. Підійшов до нього, поцілував. Він сидів, широко розплющивши очі та стискаючи в руках автомат. Іграшковий, зрозуміло. Іраклій – мій молодший брат, йому п’ять років виповнилося. А Нана – то дружина мого тата. Я пам’ятаю її ще як був дитиною: тато завжди повертався додому разом із нею, але весілля вони відгуляли тільки тоді, коли я пішов до останнього класу. Перед цим він переїхав до неї, а квартиру на вулиці Кавсадзе залишив мені. Татові вже за п’ятдесят. Нані ж тридцять п’ять, вона справді ще молода жінка. Мій друг Дуда каже, що Нана звила собі затишне кубельце поряд із мільйонами мого батька, а мені теж виділила затишний куточок, тільки подалі – у моїй «Ладі». В Іраклія її очі – темні, лагідні.
Тато належить до тих старих, хто й у своєму віці метушаться, немов великі цабе, розкидаються грошима та гучно нагадують усім, хто тільки може почути, щоб ішли під три чорти, якщо їм щось не подобається. Він зі своїми друзями – це щось на кшталт маленького мафіозного клану. Цілісінький день він «наглядає за справами» та розважається з приятелями, а додому повертається лише пізно ввечері. Ось і зараз його вдома немає.
– Куди його понесло? – запитав я у Нани.
– Поїхав на блокпост, – зітхнула вона.
– На блокпост? Що йому там робити?
– Уночі вони зупиняють і перевіряють машини. Конфісковують зброю. Ну, ти ж і сам розумієш.
– Він що – до поліції пішов працювати? – Я не втримався й засміявся.
– Ні, не до поліції. Це начебто якась військова операція. Я точно не знаю. Розшукують тих, кого й завжди: братів Мікаберидзе, Рамішвілі, Сашу, Бубу… Там не тільки твій батько, людей багато.
– Наглядають за правопорядком, ось як?
– Він несамовитий, Ґіо, інакше й не скажеш. Усе бігає, розмахує пістолетом… А ти їсти хочеш? Принести тобі чогось?
– Ні, не треба. Не знаєш, у нього бензину хоч трохи є?
– Має бути. Напевно, у підвалі. Візьми ключ та йди подивися сам.
Що ж, уже непогано.
– А коли він повернеться, Нано?
– І не знаю. Можливо, тільки вранці. А тобі щось треба?
– Я їду на декілька днів.
– Куди?
– До Єревана. Усього на два-три дні, з хлопцями… Мені просто необхідно трохи розвіятися, вирватися з Тбілісі.
– Давай я тобі все ж зберу щось у дорогу, – запропонувала Нана, трохи поміркувавши. – А її ти із собою теж береш?
– Ні.
– Тоді чому ти їдеш саме до Єревана?
– А навіщо мені залишатися у Тбілісі?
– Дякувати Господу, що ти з нею порвав, Ґіо. Тенгіз уже починав шаленіти.
– Годі, Нано, давай облишимо це…
– Якщо тобі потрібно позичити гроші, ти тільки скажи.
